За крок від сенсації

 

Здавалося б, парадоксально, але після матчу футбольній команді, що в ньому поступилась, її вболівальники влаштували справжню овацію. Таким чином подякували футболістам ставецького «Полісся» їхні прихильники, що прибули 17 вересня до прикиївської Бучі на поєдинок своїх улюбленців проти титулованого й зіркового донецького «Шахтаря» в 1/16 розіграшу Кубка України. Саме з цією командою жереб звів ставчан, що, дебютувавши цьогоріч у другому за рангом Всеукраїнському футбольному турнірі, успішно подолали два його перші етапи.

«Полісся» налаштувалося дати бій фаворитові.

Прогнози, ясна річ, були не на користь поліщуків, адже аматорський футбол, що його представляє ставецький клуб, і професійна Українська Прем’єр-Ліга – це різні вагові категорії. Тож, обговорюючи перед грою її можливий підсумок, вболівальники «Полісся», аж ніяк не будуючи його в рожевих перспективах, побоювались передусім можливого розгрому, як це іноді трапляється в поєдинках різноваговиків.

Втім, слід зазначити, що команда, яка представляє невелике село Радомишльської громади з населенням трохи більше тисячі осіб, має в своєму складі футболістів, що теж мали певний досвід виступів у професійному українському футболі і навіть на найвищому його рівні. Тож, до честі  футбольного клубу зі Ставків, він не дав досвідченому суперникові розгулятися біля власних воріт.

Хоча упродовж усієї гри її хід диктував «Шахтар», постійно здійснюючи тиск на ворота ставчан. Перевагу гірників промовисто підтверджує статистика матчу: володіння м’ячем на їхню користь становило 79 відсотків проти 21, удари по воротах – 16 проти 4, в тому числі у площину воріт – 9 і 0, передачі 971 і 184, кутові – 10 і 3.

Та вочевидь на допомогу «Поліссю» зіграв дощ, який не вщухав упродовж усього поєдинку і знівелював зокрема технічну та ігрову переваги «Шахтаря». Але, як би там не було, результат – на табло, як полюбляв говорити великий Лобановський. А підсумковий рахунок гри – 1:0 на користь донецької команди. Лише 1:0, можна додати, бо більшого поліщуки суперникові не дозволили. Єдиний гол було забити на останній хвилині першого тайму, коли здавалося, що він йде до нічиєї. Одначе – трішки не втрималися.

 

 

 

По перерві малюнок гри не змінився. «Полісся» не кинулося стрімголов відігруватися, а продовжило свою гру, що передусім перекривала атакувальні зусилля суперника у чеканні власного шансу. І під самісіньку завісу поєдинку він таки виник, коли ставчани мали вагому нагоду не лише позбутися нуля в статистиці ударів у площину воріт, а й відновити рівновагу в рахунку. Після вдруге підряд поданого кутового його замикав на дальній штанзі Максимець, але, на жаль, не влучив по м’ячу, що, здавалося, мав усі передумови залітати у ворота. І тоді, напевне, все б вирішувала лотерея – післяматчові пенальті з обопільними шансами. До слова, подібний момент біля воріт «Шахтаря» був і в першому таймі. Тож сенсація таки була близько.

Хоча до втраченої фінішної оказії ставецької команди рахунок міг стати 2:0. Перед тим на 74-й хвилині півзахисник суперника Ізакі забив головою другий гол. Одначе у його діях арбітр поєдинку Д.Євтухов угледів гру рукою і взяття воріт не зафіксував. По тому відеозапис епізоду спростував порушення, але система суддівських відеопереглядів на матчі не використовувалась, тож рішення судді було остаточним. До слова, перед тим арбітри скасували ще одне взяття воріт «Полісся», але цілком законно – через положення поза грою у нападника. 

Відтак завершився матч мінімальною перемогою «Шахтаря». Зрештою грали гірники проти ставчан напіврезервним складом і навіть дали змогу вперше вийти в основі двом дебютантам: Мейреллішу та Ізакі. Саме вони тимчасом «зробили» вирішальний гол – другий подав, а перший забив (плюс не зарахований гол теж від Ізакі). Але говорити про перемогу «малою кров’ю» не доводиться, тим паче, що по перерві на поле вийшли й гравці основної обойми. До речі, належну увагу до гри і суперника засвідчує те, що передматчевою розминкою «Шахтаря» керував, налаштовуючи футболістів на гру, особисто його головний тренер Арда Туран.

Кращим гравцем матчу названо Мейрелліша. Проте справжнім героєм гри став безумовно воротар «Полісся» Роман Пазенко, адже з дев’яти м’ячів, що летіли у його ворота, він відбив вісім, позбавивши зокрема шансів на гол зіркових Вінісіуса, Шведа, Аліссона, Назарину.

 

Роман Пазенко знову на висоті.

Врешті, добрих слів заслуговують усі футболісти «Полісся», тому й були після матчу винагороджені оплесками своїх уболівальників. Між тим, за сприяння міської ради на гру прибула група підтримки з Радомишльської громади, і, незважаючи на дощ, вони упродовж усього матчу додавали ставецькій команді азарту й наснаги. За офіційною статистикою, на грі перебувало 580 глядачів, і, складалося враження, що більшість із них підтримувала поліщуків.

 

– Звісно, ​​ми розуміли, з ким ми граємо, розуміли рівень суперника, – дякуючи вболівальникам за підтримку, прокоментував поєдинок тренер ставчан Ярослав Климчук. – Тим не менш, налаштовували хлопців на боротьбу, наголошували на гру без м'яча. Бути компактними, структурними, витримувати інтенсивність та динаміку.

 

Тренер ФК «Полісся» Ярослав Климчук дає післяматчове інтарв'ю.

Ми розуміли, що буде дуже тяжко, особливо перші 15-20 хвилин. Усвідомлювали, що у команді «Шахтар» грають гравці топового рівня, як і те, що у позиційній грі сам на сам у нас шансів взагалі немає. Тому брали тим, що будемо організовані саме командно. Клас гравців на цьому рівні взагалі різний. Тож десь організованістю намагалися взяти. Був приємний мандраж від події. Бо з такою командою, як Шахтар, на такій стадії Кубка, незрозуміло, чи колись ще зіграємо, та чи хтось із наших гравців зіграє. Тому це для нас більше було як свято. Самі гравці теж читали усі коментарі експертів, де нам до гри пророкували 0:5, 0:10 тощо. Ми просто вийшли довести, що можемо на цьому рівні проти суперника топ-рівня бути командою, бути організованими. Думаю, нам це вдалося, – підсумував наставник.

І насамкінець – склади команд у цьому історичному для футболу Радомишльщини поєдинку.

«Полісся» Ставки: Пазенко – Руденко, Климчук, Максимець, Мельничук – Головко (Горбаченко, 66), Задоя, Чернецький (Чорномаз, 85) – Балацький (Малєй, 57), Бороденко (Калайтан, 66), Дучев (Козій, 57).

«Шахтар» Донецьк: Фесюн – Фарина, Грам, Назарина, Вінісіус – Глущенко, Криськів (Бондар, 61), Ізакі – Невертон (Мейрелліш, 39), Лукас, Швед (Аліссон, 61).

Дякуємо за гру, «Полісся»!

 

Задоволений Президент ФК «Полісся» Валерій Лось (крайній ліворуч) з радомишльською групою підтримки після гри.

Світлини автора та ФК «Полісся».

 

Газета «Зоря Полісся», 3 жовтня 2025 р.

 

У кожного – свій рівень

 

Олімпійський 1980-й рік на Радомишльщині був насичений багатьма примітними спортивними подіями. У їх переліку означений товариський футбольний матч радомишльських футболістів (йдеться про провідну тогочасну місцеву команду «Авангард», що представляла машинобудівний завод) з житомирським «Спартаком», який тоді змагався у п’ятій зоні Другої ліги Чемпіонату СРСР (змагалися у ній клуби УРСР). Поєдинок цей відбувся 12 серпня о 18.00 в Радомишлі на по вінця заповненому міському стадіоні.

Учасник пам’ятного матчу та літописець радомишльського спорту Борис Шльомін зберіг його протокол, в якому вказані склади команд та всі причетні до гри особи.

 

 

У господарів (вони, як зауважено, грали у білих футболках і червоних трусах) зі старту почали гру воротар Микола Марченко, польові гравці – В'ячеслав Карбовський, Анатолій Вдовенко, Олександр Король, Володимир Гопанчук, Володимир Ангелов, Петро Лисогор, Павло Горбачов, Олександр Статкевич, Борис Шльомін, Василь Старовойт. Виходили на поле й запасні, серед яких записані Юрій Максименко, Валерій Молодико, Павло Ольшевський, Леонід Молодико, Василь Богуславський, Сергій Глєбов, Володимир Шатило. Тренером-представником зазначений Анатолій Стасюк.

У заявочному списку гостей (червоні «спартаківські» футболки і білі труси) в основі були представлені воротар Валентин Журба, польові гравці Юрій Штоюнда, Олександр Іщенко, Сергій Єрмаков, Ігор Рекрутюк, Борис Карпиловський, Зіновій Флюнт, Віктор Кушков, Володимир Василишин, Микола Батюта, Євген Наумов; у резерві – Валерій Митрофанов, Ігор Талько, Павло Железницький, Михайло Бровар, Анатолій Снєгарьов (воротар). Начальник команди – Віктор Котляренко, тренер – Андрій Біба.

В когорті спартаківців наведено чимало футболістів, котрі залишили помітний слід в історії і житомирського, і всеукраїнського футболу, граючи на найвищому рівні.

З-поміж них – насамперед тодішній наставник «Спартака» заслужений майстер спорту і заслужений тренер України Андрій Біба. Легендарний в минулому гравець київського «Динамо» та дніпропетровського «Дніпра» був капітаном киян у чемпіонських сезонах 1966-1967 років. У 1966-му його визнали в СРСР кращим футболістом року. Тренерського досвіду набув, плідно працюючи з дублерами рідного динамівського клубу та з дніпрянами, а також у сімферопольській «Таврії», потім очолив житомирян.

 

Андрій Біба у грі …

 

… і в тренерському штабі київського «Динамо» (1972 р.). 

Віктор Котляренко після навчання у РФШМ (республіканська футбольна школа молоді) з 1959 року почав свій футбольний шлях у новозаснованій житомирській команді. У 1967-му став у ній чемпіоном України (клуб тоді іменувався «Автомобілістом»). Затим перебував в рідній команді на тренерській та адміністративній роботах.

 

Віктор Котляренко. Світлина 1960 року.

В поданому реєстрі житомирських гравців помітною постаттю є захисник Олександр Іщенко, що до Житомира мав досвід виступів у командах майстрів Запоріжжя, Одеси, Кіровограда. Та вже наступного року Іщенко повісив бутси на цвях і ступив на тренерську стезю. Притому дебютував він на ній у сусідньому Малині, де не без успіху тренував тамтешній «Папірник». Потім очолював рідну житомирську команду. А вже в незалежніій Україні став одним з провідних представників тренерського корпусу.

 

Олександр Іщенко на тренерському поприщі.

Віктор Кушков – вихованець футбольної школи київського «Динамо». Він привернув до себе увагу на юнацькій першості СРСР 1971 року, де юні динамівці посіли перше місце. По тому грав у динамівському дублі та в українських командах Другої ліги, вирізняючись добре поставленим ударом і баченням поля. Осів зрештою в Житомирі, де після шести проведених сезонів й завершив футбольну кар’єру.

Школу київського дубля у 1970-1971 роках пройшов і Микола Батюта, що впродовж багатьох сезонів був одним з лідерів житомирської команди. У ній він згодом спробував себе як тренер, і як начальник. А ще став доволі успішним футбольним арбітром, маючи республіканську категорію.

 

Капітан житомирян Микола Батюта (праворуч) виводить команду на гру.

Упродовж багатьох літ надійно захищав ворота житомирян Валентин Журба, що мав за плечима виступи у донецькому «Шахтарі» та київському СКА. У 1972-му його самовіддана гра сприяла тріумфу команди в розіграшу Кубка України, де житомирській «Автомобіліст» взяв гору над донецьким «Шахтарем», у складі якого тоді грали такі відомі футболісти, як В’яч.Чанов, В.Яремченко, В.Прокопенко, В.Горбунов, Ю.Дудинський, В.Кащей, А.Коньков та ін.

Впевнено й стійко почувався на останньому рубежі й голкіпер Анатолій Снєгарьов, що став гідною зміною Журбі. У подальшому він успішно виступав у командах майстрів Полтави, Чернігова, Черкас.

 

Анатолій Снєгарьов.

Відданість рідному клубові зберіг вихованець житомирського футболу і багаторічний захисник Сергій Єрмаков, що зіграв у його складі 362 матчі й забив 16 голів, а потім увійшов до клубної структури підготовки юних футболістів.

 

Сергій Єрмаков.

У послужному списку Ігоря Талька гра у різні роки в житомирських клубах («Спартак», «Полісся», «Хімік») перемежовувалась з виступами у Вищій та Першій лігах чемпіонатів СРСР (відповідно в складах харківського «Металіста» та запорізького «Металурга»), у Вищій лізі чемпіонату незалежної України («Темп» Шепетівка). У Харкові на найвищому рівні провів 106 матчів і відзначився шістьома голами. Грав притому на різних позиціях.

 

Ігор Талько.

Сім років провів у команді форвард Євген Наумов, що починав у Сумах та Севастополі. У Житомирі він міцно тримав реноме вправного бомбардира і відправив у ворота суперників 66 голів у 278 зіграних матчах. За цим показником посідає в історії клубу 4 місце.

До реєстру «гвардійців» житомирської команди майстрів, що провели за клуб понад 100 матчів, з показником у 278 ігор входить півзахисник Борис Карпиловський, а зі 169-ма – захисник Юрій Штоюнда.

Півзахисник Зіновій Флюнт у 1980-му з 14-ма забитими голами увійшов до чільної десятки кращих бомбардирів зональної першості Другої ліги.

 

Ветерани житомирського футболу з юними футболістами. Фото А.Магаза (з мереж).

З такими іменами «Спартак», ясна річ, виглядав беззаперечним фаворитом матчу, і гра це підтвердила. Хоча почався поєдинок обнадійливо для радомишлян. В середині першого тайму Ангелов завдав потужного удару по спартаківських воротах. М’яч влучив у поперечину воріт і зрикошетив на землю. Арбітр у полі Володимир Пивоваренко зафіксував гол і вказав на центр, примірявши собі лаври легендарного Тофіка Бахрамова, хоча, навіть на думку радомишльських футболістів, м’яч лінію воріт не перетнув, і взяття воріт не було.

Втім до перерви гості відігралися, а у другому таймі пришвидшили гру й активізували свої атакувальні засилля, відтак оборона авангардівців посипалась. У підсумку 1:7. Голами у ворота радомишлян двічі відзначилися Василишин та Наумов, а також Флюнт, Батюта і Талько. 

Ця гра, звісно, залишила вагомий слід у літописі радомишльського футболу. Хоча особливого спортивного значення вона, зрештою, не мала. Житомиряни підтримали ігровий ритм таким собі тренувальним поєдинком і продовжили зональні перегони. Тимчасом тогоріч вони фінішували сьомими в першості. Попри те, що за підсумками сезону фахівці відзначили позитивні й цікаві моменти у грі «Спартака», керованого А.Бібою, наставник команду залишив. Виходячи з того, що у 1979-му, житомиряни в підсумку були шостими, крок униз, вочевидь, виглядав невдачею. До слова, вже 1981 року команда опинилась на одинадцятій сходинці.

Для радомишльського «Авангарда», якому, житомиряни промовисто продемонстрували його рівень, 1980-й рік став провальним: передостаннє 19 місце в чемпіонаті області. Щоправда, здобули переможні лаври машинобудівники у першості Радомишля, де посіли перше місце.

Команда Радомишльського машинобудівного заводу. 1978 р.

А через чотири десятиліття по тому і радомишльський, і житомирський футбол зробили якісний крок нагору.

Відроджене в Житомирі «Полісся» стало одним з лідерів футбольної Української Прем’єр-Ліги. Таку ж назву має й сучасний провідний клуб Радомишльщини зі Ставків, що, підкоривши усі футбольні вершини у Житомирській області, успішно продовжив торувати переможний шлях в турнірах Київщини. У 2025 році ставецьке «Полісся» дебютувало в розіграші Кубка України, де переконливо подолало два етапи і лише в 1/16 фіналу з мінімальним рахунком 0:1 поступилося титулованому донецькому «Шахтарю», чинному на ту пору володарю почесного трофею.

Та це вже, як мовиться, дещо інша історія…

 

ПОПЕРЕДНЯ ПУБЛІКАЦІЯ

НАСТУПНА ПУБЛІКАЦІЯ 

Кубок «Зорі Полісся» – 2025

 Кубок газети «Зоря Полісся» і у воєнну пору залишився неодмінною складовою футбольного календаря Радомишльщини. Адже кубкові поєдинки завжди відзначаються безкомпромісністю, гостротою, напруженістю, непоступливістю суперників. Не став винятком і розіграш 2025-го, попри те, що виборювали кубок лише шість колективів, як і коротшою, ніж зазвичай, виявилась турнірна дистанція. Стартував турнір 11 травня, а фінальний матч проходив 1 червня.

На попередньому етапі у Радомишлі зійшлися місцеві «Ветеран» та «Титан-ДЮСШ». Тут гору взяв досвід – 3:1. А в Потіївці, де «Явір» приймав чайківський «Арсенал», сильнішими були господарі поля – 3:0.

Завбачливий жереб подбав, аби до фіналу не могли перетнутися шляхи двох фаворитів і найсильніших футбольних колективів – ставецького «Полісся» та мірчанського «Метеору». Вони стартували з напівфіналів, де не залишили шансів своїм суперникам, хоча й грали у гостях. Ставчани в Потіївці здолали опір місцевого «Явора» 4:0, а «Метеор» у Радомишлі більш ніж переконливо переграв «Ветеран» 6:1.

Втім, аби надати шанс переможеним теж відчути смак кубкових перемог, Радомишльська Асоціація футболу дала їм змогу розіграти втішний Кубок «Надії». Фінальний поєдинок у ньому, в якому зустрілися «Явір» та «Арсенал» з Чайківки, передував вирішальній грі Кубка «Зоря Полісся». Основний час матчу закінчився внічию 2:2, а в серії пенальті гору взяли потіївчани (4:3).

 

А потім радомишльський стадіон «Авангард» став свідком головного весняного кубкового фіналу. Суперники були гідними один одного, демонструючи добротний технічний рівень, гарну взаємодію ланок, прагнення до атаки і вміння оборонятися.

 

Перший тайм проходив з територіальною та ігровою перевагою ставчан. Але створені нагоди для взяття воріт метеорівців вони змарнували. Натомість суперник своїм скористався на всі сто. На 33-й хвилині напівзахисник мірчанців Володимир Сотниченко ударом з-за меж карного майданчика спрямував м’яча у нижній кут воріт поліщуків і відкрив рахунок у грі.

По тому, як і в другому таймі, «Полісся» продовжувало атакувати і втрачати можливості, а «Метеор» – шукати шанси у контргрі, якою вміло диригував лідер колективу досвідчений Олег Зборовський. Декілька разів рятував мірчанців від голу воротар Сергій Школьний. Втім на 77-й хвилині гри і він виявився безсилим після вправного удару захисника ставчан Олександра Дороніна, якому досвіду теж не позичати. Здавалося, що гра теж, як і попередня, котитиметься до з’ясування стосунків у післяматчевих одинадцятиметрових штрафних ударах. Проте «Полісся», освіживши свої атакувальні дії замінами, таки дотиснуло суперника. Через п’ять хвилин їхній форвард Сергій Гнітецький поставив переможну крапку у фінальному матчі – 2:1. І після річної перерви Кубок «Зорі Полісся» знову вирушив до Ставків. 

 

Є перемога!

Кращими гравцями фінального двобою визнано С.Школьного і О.Дороніна.

 

 

Привітали лавреатів турніру та вручили їм нагороди голови Житомирської районної й Радомишльської асоціацій футболу Олександр Курдюмов і Сергій Борецький, член виконкомів обласної та Радомишльської асоціацій футболу Віталій Бацук, відповідальний секретар редакції газети «Зоря Полісся» Володимир Молодико.

 

Слід відзначити чіткі дії суддівської бригади фіналу (Геннадій Король, Ігор Кордель, Юрій Янович), а також гарну організацію матчу й турніру загалом Радомишльської асоціацією футболу.

І, звичайно, – вдячність за можливість грати і вболівати нашим славним ЗСУ. За узвичаєним ритуалом матч почався з ушанування пам’яті полеглих захисників України.

 

Проходив він, до речі, у патріотичних кольорах: синьою та жовтою була форма команд-суперниць. На такій ось національній ноті й завершився кубковий розіграш 2025 року, зі сподіваннями, що будуть і наступні: переможні та мирні – і на  футбольному полі, і в реальному житті.

 

 

 

Газета «Зоря Полісся», 6 червня 2025 р.

  

ПОПЕРЕДНЯ СТОРІНКА

Як юні радомишляни підкорювали дитячі футбольні висоти

 

   Наприкінці липня 1974 року популярні тогочасні часописи «Спортивна газета», «Молодь України», що висвітлювали тодішні спортивні події, не проминули увагою республіканський фінальний футбольний турнір на призи клубу «Шкіряний м’яч», який проходив у Сєвєродонецьку. І коли сповістили про його завершення, читачів-радомишлян переповнювало почуття радості й гордості, що друге місце у молодшій віковій групі посіла команда «Тайфун» з міста Радомишля.
   Започатковані у 1964 році змагання «Шкіряного м’яча» були наймасовішими і, можна сказати, найулюбленішими для хлопчаків радянської пори. Набули вони популярності й на Радомишльщині, де дітвора змагалась попервах на місцевому й районному рівнях. Спочатку суперничали діти у двох вікових групах: старшій (13-14 років) і молодшій (11-12).
   1968 року юні радомишляни долучилися до обласних дитячих футбольних турнірів. У 1972 році хлопці зі Ставків (тоді – Леніне), що грали у старшій групі,  після перемоги у районних змаганнях виграли обласний турнір «Шкіряного м’яча», а на республіканській першості стали третіми.
Через два роки їхній успіх продовжив і розвинув «Тайфун». Радомишляни змагалися серед молодших. На шляху до республіканського фіналу вони тріумфували в обласному турнірі, зональні й фінальні матчі якого проходили в Радомишлі. На шляху до першого місця «Тайфун» переконливо переміг однолітків з Бердичева (9:0), Чуднова (4:2) й Житомира (5:1).
   Радомишлю затим випала честь приймати й зональні республіканські матчі. Тут радомишльські хлоп’ята впевнено подолали опір суперників з Рівного (4:0), Вінниці (6:1) і достроково виграли відбірковий турнір, а вже у ранзі переможців поступилися тернополянам (1:2).
   У фінальних змаганнях, де виборювали перемогу вісім дитячих колективів, юні радомишляни довели свою перевагу над командами Києва (2:0), Хуста (4:1), Феодосії (2:0). Вирішальною для визначення чемпіона України стала гра з господарями турніру – юними футболістами Сєвєродонецька, у якій тайфунівці поступилися 0:1 і в підсумку здобули «срібло». До здобутків радомишлян, проте, слід віднести індивідуальні призи кращому воротареві і кращому нападнику турніру. 

На світлині –  «Тайфун»-1974 після завершення республіканського зонального турніру в Радомишлі. Стоять (зліва направо): В.Срібнюк (тренер), С.Олійник, К.Горай, П.Чистяков, Л.Мороз, Ю.Гарбар, В.Стоцький, В.Поліщук, А.Стасюк (представник команди), А.Суходольський, С.Падіаров, В.Чубко, О.Соболевський, Б.Яценко, Ю.Олійник, О.Сорочинський.

Фото Миколи ПОПОВИЧА.

З довідника-календаря «Футбол-75» (Укладач Безносенко П. Київ: «Здоров’я» – 1975, с. 50).

   Одначе, чого гріха таїти, не всі наведені тут прізвища були представлені в офіційних турнірних заявках та протоколах. Повсюдно поширеним було тоді ганебне явище так званих «підставок»,  коли той чи інший футболіст старшого віку за підробленими документами змагався серед молодших. Не оминули цієї спокуси й радомишльські футбольні функціонери. Втім, як іронічно подейкували з цього приводу, суперничали зазвичай однакові за віком гравці, щоправда, усі були вони дещо старшими від офіційно визначеного регламентом вікового цензу. 

   Опікувався командою «Тайфун» колектив радомишльського машинобудівного заводу.  У Сєвєродонецьку хлопців супроводжували голова профкому підприємства Олександр Лазарчук і тренер Віктор Нарожний.

   По тому юні футболісти «Тайфуна» ще кілька років перемагали в районних, обласних, зональних республіканських турнірах уже у старшій групі. Проте перевершити чи бодай повторити свій всеукраїнський успіх 1974-го їм уже не вдалося.

   Хтозна, якби ще в ті роки було відділення футболу в Радомишльскій ДЮСШ, наші юні, і не тільки, футболісти досягли б значно більших висот. Адже опановувати футбольну науку їм у дитинстві доводилося здебільшого самотужки.

  Втім більшість тайфунівців, як і інші футболісти, що пройшли школу «Шкіряного м’яча»,  згодом успішно грали у футбольних командах різного рангу вже на дорослому аматорському рівні.

Газета «Зоря Полісся», 13 вересня 2024 р.

З трьох поколінь уславленого клубу

 

Палац спорту в Радомишлі, що згодом дістав сучасну назву «Спорткомплекс «Динамо», офіційно було відкрито 10 липня 1980 року. Урочистості приурочили до дня, коли територією Радомишльського району по трасі Київ – Львів, як її тоді називали, пройшла естафета вогню з Олімпії до Москви, де тогоріч проводились ігри ХХ-ї Олімпіади.

Втім спортсмени, що отримали в той пам’ятний день від керівництва району символічний ключ до споруди, почали обживати її дещо раніше. Місцева спортивна школа, приміром, облаштувалась у цокольних приміщеннях ще у 1979-му.

Палац спорту в Радомишлі. 1980 рік.

А під завісу січня олімпійського року Палац оглянули поважні й шановані спортивні гості. До Радомишля на зустріч із місцевим фізкультурним і громадським активом та вболівальниками завітали уславлені в минулому футболісти київського «Динамо» різних поколінь: Макар Гончаренко, Юрій Войнов, Євген Рудаков, а також лікар команди Роман Заславський.

 

Зірки «Динамо» з радомишльськими футболістами та вболівальниками (зліва направо): Павло Ольшевський, Олександр Король, Василь Старовойт, Володимир Гопанчук, Григорій Шкідченко, Макар Гончаренко, Леонід Молодико, Анатолій Грищенко, Євген Рудаков, Григорій Власенко, Юрій Войнов, Петро Охріменко, Віктор Малашевський, Віктор Герасимов.

Кожен з гравців безумовно є легендою уславленого клубу, і на ту пору вони промовисто втілювали собою його більш ніж піввіковий літопис та три покоління команди.

Гончаренко стояв біля його початків. Коли повісив бутси на цвях, настав час Войнова. А коли той завершив кар’єру гравця, динамівську футболку одягнув Рудаков.   

Макар Михайлович Гончаренко починав грати за динамівську команду у 1935-му, коли започатковувалися Всесоюзні футбольні змагання. У її складі здобув «срібло» першого регулярного чемпіонату СРСР, що розігрувався навесні 1936-го, і «бронзу» – третього. А у 1938-му цей швидкий і рухливий на ту пору нападник з двадцятьма забитими голами став кращим бомбардиром першості, встановивши, до того ж, на довгі роки рекорд клубу з голів за сезон. Цей показник лише через 36 літ перевершив провідний динамівський голмейстер Олег Блохін. Між тим, на зустрічі в Радомишлі колишній форвард категорично зазначив, що довоєнний футбол був значно кращим, динамічнішим і цікавішим.

 

Макар Гончаренко згадує.

Втім в уяві вболівальницького загалу киян Гончаренко уособлювався передусім з участю в так званому «матчі смерті», що проходив в окупованому Києві у 1942 році. Саме цій події й присвятив її безпосередній учасник свій виступ перед радомишлянами у місцевому Будинку культури, де, власне, й проходила зустріч із футбольними зірками.

Як розповів ветеран, у 1941-му чимало київських футболістів не встигли евакуюватися і залишилися в окупованому гітлерівцями Києві. Чимало з них працевлаштувалося на місцевий хлібозавод, де його директор створив футбольну команду із назвою «Старт». Тренувалися, і проводили зустрічі з командами гарнізонів окупаційних військ. В усіх перемагали. А перед грою вітали ж суперників не їхнім нацистським вигуком «Хайль Гітлер!», а узвичаєним радянським футбольним «Фізкульт-ура!». Грали, до речі, у червоній формі. У зв’язку з цим Макар Михайлович згадував, як між киянами ширився поголос перед тими поєдинками: «Сьогодні там-то й там «червоні» битимуть німців!» Утім, слід сказати, червоний колір вважався символом, як нацизму, так і комунізму, тому заперечень з боку новоявлених господарів Києва не викликав.

Аби реабілітуватися й поквитатися за поразки своїх гравців-аматорів, окупанти влаштували гру з досить потужною командою, зібраною з представників льотного та зенітного складу, що дислокувалися в Києві. У цій грі вже довелося попотіти, тим більше, що арбітром матчу був німець. Тож неважко уявити, що то було за суддівство. Майже всі стартівці отримали травми. Воротар Трусевич на другий тайм заледве зумів вийти. До перерви тимчасом «льотчики» вели перед 3:2. Враховуючи, що суддя зупиняв усі спроби «хлібозаводівців» наблизитися до воріт суперника, вирішили «обстрілювати» ворожі ворота з далеких дистанції і таки взяли гору – 5:3! Два останніх голи були саме на рахунку Гончаренка. Київ увесь гудів од радості!

 

Спільне фото київських й німецьких футболістів. З мереж. 

Згодом на хлібозавод завітало гестапо. Футболістів посадили в машину і відвезли під арешт. Тримали три тижні, а далі – в концтабір, де чотирьох динамівців розстріляли…

Вже після краху радянського комуністичного режиму в обставинах «легендарного матчу смерті» було відсіяно його пропагандистське й де в чому надумане забарвлення. Важливими свідченнями притому знову таки були розповіді Макара Гончаренка. Він зокрема підтвердив, що ніхто київським футболістам перед грою не погрожував, а після матчу вони вільно розійшлися по домівках. Арешти відбулися через дев’ять днів після пам’ятного матчу і спричинені були крадіжками хліба та саботажем на виробництві.

По війні Макар Михайлович ще трохи грав, а згодом займався тренерською справою.

 

Зустріч ветеранів-динамівців. Крайній праворуч – М.Гончаренко. 

Не стало легендарного футболіста у 1997-му…

Футбольна біографія Юрія Миколайовича Войнова веде свій відлік з 1950-х. Починалась вона в ленінградському «Зеніті». У його складі в 1954 р. він дебютував у збірній СРСР. Під завісу 1955-го через проблеми зі здоров’ям (лікарі порадили футболістові змінити клімат) вирішив переїхати до Києва. Це негативно сприйняли в Москві, і демонстративно перестали викликати Юрія до команди №1. Тож талановитий гравець опинився поза складом збірної, що у 1956 році стала олімпійським чемпіоном. Втім через два роки він таки був залучений до головної команди тодішньої країни для участі у світовій футбольній першості, що у 1958-му проходила на стадіонах Швеції, і де Войнова включили до символічної збірної світу.

Таке ж визнання прийшло до гравця через два роки, коли він разом з колегами по збірній СРСР виборов звання чемпіона Європи. Тож його сповна можна вважати найтитулованішим гравцем у складі київського «Динамо» за всю історію клубу. Адже Войнов єдиний у команді став переможцем континентальної першості. За цю звитягу він першим з-поміж динамівців був удостоєний почесного звання заслуженого майстра спорту. До речі, за підсумками тієї європейської першості авторитетний журнал «Франс Футбол» також включив Войнова до складу символічної збірної Європи. Роком раніше номінувався талановитий півзахисник на звання кращого футболіста континенту.

Про перипетії європейського звершення і «золотий» гол, що увінчав почату ним ігрову комбінацію, він з приємністю розповідав радомишлянам. У додатковий час фінальної гри проти югославів за рахунку 1:1, відібравши м’яч у суперника в центрі поля, Юрій кинув у прорив лівим краєм нападника Михайла Месхі. Той зробив націлений навіс на ворота, де Віктор Понєдєльнік виграв верхову боротьбу у захисника югославів і головою спрямував м’яча у ворота.  

Золоті миттєвості Войнов пережив і в складі київського «Динамо», з яким розділив чемпіонський тріумф 1961-го. Кияни стали першими на теренах СРСР, хто перервав гегемонію в чемпіонатах країни московських команд. То був початок вже багатолітнього домінування в Союзному футболі саме динамівців Києва.

 

Капітан київського «Динамо» Юрій Войнов виводить команду на гру з англійським «Тотенхемом».

 

Володів він потужним ударом, якого побоювалися воротарі суперників. А партнери по команді притому прагнули створити своєму лідерові відповідний коридор для атаки.

 

Прощання з футболом гравця Юрія Войнова.

Мав певні успіхи Юрій Миколайович і на тренерській ниві, очолюючи провідні українські клуби – «Чорноморець», «Суднобудівник», «Шахтар», Металіст» та ін.

Згодом став футбольним фукціонером, сприяючи розвиткові українського футболу.

До речі, у Радомишлі Юрій Войнов перебував як член оргкомітету з проведення Олімпіади-80. Тож ділився приємними враженнями від інспектування олімпійських об’єктів.

У кризову пору становлення незалежної Української держави заслужений майстер спорту і заслужений тренер України певний час бідував і навіть підробляв вантажником в овочевій лавці. Згодом про нього усе ж згадали у владних футбольних колах і запросили до формування української професійної ліги.

У засвіти він відлетів у 2003-му.

Євген Васильович Рудаков позиціонував себе представником третього покоління динамівських ветеранів, притому, на відміну від Гончаренка та Войнова, – тих, хто діє не тільки на трибуні, а й на полі, обіймаючи місце у воротах ветеранських команд. Недарма постав він перед радомишлянам таким же високим, струнким, смаглявим, яким його звикли бачити в воро­тах «Динамо» і збірної. У ветеранському статусі він перебував лишень третій рік.

 

Розповів видатний воротар про свій футбольний шлях, що починався у 1954-му в одній з московських ДЮСШ. Його високий зріст однозначно відвів йому місце у воротах. Згодом він грав за резервістів московського «Торпедо», а затим переїхав в Україну. Провів два доволі вдалих сезони у миколаївському «Суднобудівнику», звідки його покликали в київське «Динамо». Проте, як зізнавався воротар, щоб стати номером першим не лише за цифрою на воротарському светрі, одних фізичних переваг замало.

– Дорога у великий спорт, – підкреслив Євген Рудаков, – пролягає че­рез постійну роботу, до того ж, нелегку. І не відразу все вдається…

 

Зрештою він таки витіснив з основного складу свого не менш знаного і вправного конкурента Віктора Баннікова, і на довгі роки став головним стражем воріт динамівського клубу, здобуваючи разом з ним і визнання, і різноманітні титули.  Як мовиться, від матчу – до матчу. А затим на декілька років утвердив за собою місце у воротах збірної СРСР.  

Особливо примітним став для воротаря поєдинок проти іспанської збірної у відборі до Чемпіонату Європи 1972 року. Він проходив роком раніше у Севільї за шаленої підтримки місцевих уболівальників, що вимагали від іспанців тільки перемоги, адже лише переможний результат виводив збірну Іспанії у фінальну частину першості. Збірну СРСР натомість влаштовувала нічия, і вона її досягла: 0:0 – насамперед завдяки Рудакову, який тягнув усі м’ячі, що летіли у його ворота.

 

Момент матчу з Іспанією. Євген Рудаков ліквідує чергову загрозу біля воріт.

Після матчу іспанські глядачі влаштували стражу воріт суперника овацію. Та гра враз вивела Євгена в когорту провідних голкіперів світу. В СРСР його визнали найкращим футболістом року, а в референдумі претендентів на «Золотий м’яч» для кращого футболіста Європи він посів високе 12 місце.

 

У фінальному турнірі Євро-1972 Рудаков підтвердив свій високий клас. І те, що радянська збірна посіла на ньому друге місце, теж його величезна заслуга. За підсумками цього футбольного форуму його включили до складу символічної збірної Європи.

Тричі йому вручали приз «Кращому воротареві СРСР».

До найпам’ятніших ігор, у яких Рудакову випадало захищати динамівські ворота, він на зустрічі в Радомишлі відніс два поєдинки у 1975-му за Суперкубок Європи проти мюнхенської «Баварії», що їх воротар відстояв «на нуль». 

Втім за іронією долі після двох пропущених голів від іншого німецького гранда – «Борусії» з Менхенгладбаху у півфіналі Кубка Європейських чемпіонів 1977 року, до яких призвела не надто впевнена гра стража воріт «Динамо», Рудаков вирішив завершити кар’єру гравця.

По тому займався Євген Васильович тренерською діяльністю. Працював у динамівській футбольній школі, а також з командами майстрів Івано-Франківська та Кременчука.

Помер він під завісу 2011 року на сімдесятому році життя.

Тримав слово перед радомишлянами й лікар динамівців Ро­ман Борисович Заслав­ський.  Власну роль і своїх колег у команді він окреслив «скромним внеском», одначе зауважив, що у великому футболі без лі­каря – ані кроку. І найголовнішим здобутком медичної служби є те, що і ве­терани, і діючий склад динамівців перебувають при здоров’ї та в доб­рій спортивній формі.

Офіційна зустріч із футбольними зірками проходила, власне, у сусідньому з Палацом спорту Будинку культури.

Там від імені учасників зібрання гостей привітали перший секретар райкому комсомолу Володимир Токаревський і голова райспорткомітету Рудольф Левін, а також юний вихованець Радомишльської ДЮСШ Сергій Зелінський, що через декілька років став одним з провідних футболістів Радомишля.

А потім шановних гостей, як годиться, приймали ще й у місцевому ресторані.

 

Леонід Молодико, котрий був у тому «вузькому колі», потому не раз оповідав, що не мали колишні видатні футболісти жодної «зірковості», і був подивований зокрема тим, як хвацько перехиляв чарчину Євген Рудаков. Недарма на офіційній зустрічі на питання про ставлення до слави, видатний воротар одказав: «Важливо, щоб ти завжди зо­ставався людиною, з усі­ма вітався, носа не за­дирав».

 

Євген Рудаков (праворуч) з одноклубниками Федорем Медвідем і Анатолієм Бишовцем.

Любительське фото з власної колекції.

Як розповів учасник пам’ятної зустрічі Віктор Малашевський, приїзду уславлених динамівських футболістів до Радомишля посприяв заступник директора меблевої фабрики Геннадій Копилевич. Його рідна тітка була дружиною Юрія Войнова. Відтак завдяки йому надалі без проблем купували білети на «домашні» матчі «Динамо», і навіть потрапили в Палац спорту на чемпіонське нагородження команди.

На згадку про перебування футбольних зірок у Радомишлі лишилися світлини, а також автографи – у книгах, на листівках і на м’ячах.

НАСТУПНА ПУБЛІКАЦІЯ