Як юні радомишляни підкорювали дитячі футбольні висоти

 

   Наприкінці липня 1974 року популярні тогочасні часописи «Спортивна газета», «Молодь України», що висвітлювали тодішні спортивні події, не проминули увагою республіканський фінальний футбольний турнір на призи клубу «Шкіряний м’яч», який проходив у Сєвєродонецьку. І коли сповістили про його завершення, читачів-радомишлян переповнювало почуття радості й гордості, що друге місце у молодшій віковій групі посіла команда «Тайфун» з міста Радомишля.
   Започатковані у 1964 році змагання «Шкіряного м’яча» були наймасовішими і, можна сказати, найулюбленішими для хлопчаків радянської пори. Набули вони популярності й на Радомишльщині, де дітвора змагалась попервах на місцевому й районному рівнях. Спочатку суперничали діти у двох вікових групах: старшій (13-14 років) і молодшій (11-12).
   1968 року юні радомишляни долучилися до обласних дитячих футбольних турнірів. У 1972 році хлопці зі Ставків (тоді – Леніне), що грали у старшій групі,  після перемоги у районних змаганнях виграли обласний турнір «Шкіряного м’яча», а на республіканській першості стали третіми.
Через два роки їхній успіх продовжив і розвинув «Тайфун». Радомишляни змагалися серед молодших. На шляху до республіканського фіналу вони тріумфували в обласному турнірі, зональні й фінальні матчі якого проходили в Радомишлі. На шляху до першого місця «Тайфун» переконливо переміг однолітків з Бердичева (9:0), Чуднова (4:2) й Житомира (5:1).
   Радомишлю затим випала честь приймати й зональні республіканські матчі. Тут радомишльські хлоп’ята впевнено подолали опір суперників з Рівного (4:0), Вінниці (6:1) і достроково виграли відбірковий турнір, а вже у ранзі переможців поступилися тернополянам (1:2).
   У фінальних змаганнях, де виборювали перемогу вісім дитячих колективів, юні радомишляни довели свою перевагу над командами Києва (2:0), Хуста (4:1), Феодосії (2:0). Вирішальною для визначення чемпіона України стала гра з господарями турніру – юними футболістами Сєвєродонецька, у якій тайфунівці поступилися 0:1 і в підсумку здобули «срібло». До здобутків радомишлян, проте, слід віднести індивідуальні призи кращому воротареві і кращому нападнику турніру. 

На світлині –  «Тайфун»-1974 після завершення республіканського зонального турніру в Радомишлі. Стоять (зліва направо): В.Срібнюк (тренер), С.Олійник, К.Горай, П.Чистяков, Л.Мороз, Ю.Гарбар, В.Стоцький, В.Поліщук, А.Стасюк (представник команди), А.Суходольський, С.Падіаров, В.Чубко, О.Соболевський, Б.Яценко, Ю.Олійник, О.Сорочинський.

Фото Миколи ПОПОВИЧА.

З довідника-календаря «Футбол-75» (Укладач Безносенко П. Київ: «Здоров’я» – 1975, с. 50).

   Одначе, чого гріха таїти, не всі наведені тут прізвища були представлені в офіційних турнірних заявках та протоколах. Повсюдно поширеним було тоді ганебне явище так званих «підставок»,  коли той чи інший футболіст старшого віку за підробленими документами змагався серед молодших. Не оминули цієї спокуси й радомишльські футбольні функціонери. Втім, як іронічно подейкували з цього приводу, суперничали зазвичай однакові за віком гравці, щоправда, усі були вони дещо старшими від офіційно визначеного регламентом вікового цензу. 

   Опікувався командою «Тайфун» колектив радомишльського машинобудівного заводу.  У Сєвєродонецьку хлопців супроводжували голова профкому підприємства Олександр Лазарчук і тренер Віктор Нарожний.

   По тому юні футболісти «Тайфуна» ще кілька років перемагали в районних, обласних, зональних республіканських турнірах уже у старшій групі. Проте перевершити чи бодай повторити свій всеукраїнський успіх 1974-го їм уже не вдалося.

   Хтозна, якби ще в ті роки було відділення футболу в Радомишльскій ДЮСШ, наші юні, і не тільки, футболісти досягли б значно більших висот. Адже опановувати футбольну науку їм у дитинстві доводилося здебільшого самотужки.

  Втім більшість тайфунівців, як і інші футболісти, що пройшли школу «Шкіряного м’яча»,  згодом успішно грали у футбольних командах різного рангу вже на дорослому аматорському рівні.

Газета «Зоря Полісся», 13 вересня 2024 р.

З трьох поколінь уславленого клубу

 

Палац спорту в Радомишлі, що згодом дістав сучасну назву «Спорткомплекс «Динамо», офіційно було відкрито 10 липня 1980 року. Урочистості приурочили до дня, коли територією Радомишльського району по трасі Київ – Львів, як її тоді називали, пройшла естафета вогню з Олімпії до Москви, де тогоріч проводились ігри ХХ-ї Олімпіади.

Втім спортсмени, що отримали в той пам’ятний день від керівництва району символічний ключ до споруди, почали обживати її дещо раніше. Місцева спортивна школа, приміром, облаштувалась у цокольних приміщеннях ще у 1979-му.

Палац спорту в Радомишлі. 1980 рік.

А під завісу січня олімпійського року Палац оглянули поважні й шановані спортивні гості. До Радомишля на зустріч із місцевим фізкультурним і громадським активом та вболівальниками завітали уславлені в минулому футболісти київського «Динамо» різних поколінь: Макар Гончаренко, Юрій Войнов, Євген Рудаков, а також лікар команди Роман Заславський.

 

Зірки «Динамо» з радомишльськими футболістами та вболівальниками (зліва направо): Павло Ольшевський, Олександр Король, Василь Старовойт, Володимир Гопанчук, Григорій Шкідченко, Макар Гончаренко, Леонід Молодико, Анатолій Грищенко, Євген Рудаков, Григорій Власенко, Юрій Войнов, Петро Охріменко, Віктор Малашевський, Віктор Герасимов.

Кожен з гравців безумовно є легендою уславленого клубу, і на ту пору вони промовисто втілювали собою його більш ніж піввіковий літопис та три покоління команди.

Гончаренко стояв біля його початків. Коли повісив бутси на цвях, настав час Войнова. А коли той завершив кар’єру гравця, динамівську футболку одягнув Рудаков.   

Макар Михайлович Гончаренко починав грати за динамівську команду у 1935-му, коли започатковувалися Всесоюзні футбольні змагання. У її складі здобув «срібло» першого регулярного чемпіонату СРСР, що розігрувався навесні 1936-го, і «бронзу» – третього. А у 1938-му цей швидкий і рухливий на ту пору нападник з двадцятьма забитими голами став кращим бомбардиром першості, встановивши, до того ж, на довгі роки рекорд клубу з голів за сезон. Цей показник лише через 36 літ перевершив провідний динамівський голмейстер Олег Блохін. Між тим, на зустрічі в Радомишлі колишній форвард категорично зазначив, що довоєнний футбол був значно кращим, динамічнішим і цікавішим.

 

Макар Гончаренко згадує.

Втім в уяві вболівальницького загалу киян Гончаренко уособлювався передусім з участю в так званому «матчі смерті», що проходив в окупованому Києві у 1942 році. Саме цій події й присвятив її безпосередній учасник свій виступ перед радомишлянами у місцевому Будинку культури, де, власне, й проходила зустріч із футбольними зірками.

Як розповів ветеран, у 1941-му чимало київських футболістів не встигли евакуюватися і залишилися в окупованому гітлерівцями Києві. Чимало з них працевлаштувалося на місцевий хлібозавод, де його директор створив футбольну команду із назвою «Старт». Тренувалися, і проводили зустрічі з командами гарнізонів окупаційних військ. В усіх перемагали. А перед грою вітали ж суперників не їхнім нацистським вигуком «Хайль Гітлер!», а узвичаєним радянським футбольним «Фізкульт-ура!». Грали, до речі, у червоній формі. У зв’язку з цим Макар Михайлович згадував, як між киянами ширився поголос перед тими поєдинками: «Сьогодні там-то й там «червоні» битимуть німців!» Утім, слід сказати, червоний колір вважався символом, як нацизму, так і комунізму, тому заперечень з боку новоявлених господарів Києва не викликав.

Аби реабілітуватися й поквитатися за поразки своїх гравців-аматорів, окупанти влаштували гру з досить потужною командою, зібраною з представників льотного та зенітного складу, що дислокувалися в Києві. У цій грі вже довелося попотіти, тим більше, що арбітром матчу був німець. Тож неважко уявити, що то було за суддівство. Майже всі стартівці отримали травми. Воротар Трусевич на другий тайм заледве зумів вийти. До перерви тимчасом «льотчики» вели перед 3:2. Враховуючи, що суддя зупиняв усі спроби «хлібозаводівців» наблизитися до воріт суперника, вирішили «обстрілювати» ворожі ворота з далеких дистанції і таки взяли гору – 5:3! Два останніх голи були саме на рахунку Гончаренка. Київ увесь гудів од радості!

 

Спільне фото київських й німецьких футболістів. З мереж. 

Згодом на хлібозавод завітало гестапо. Футболістів посадили в машину і відвезли під арешт. Тримали три тижні, а далі – в концтабір, де чотирьох динамівців розстріляли…

Вже після краху радянського комуністичного режиму в обставинах «легендарного матчу смерті» було відсіяно його пропагандистське й де в чому надумане забарвлення. Важливими свідченнями притому знову таки були розповіді Макара Гончаренка. Він зокрема підтвердив, що ніхто київським футболістам перед грою не погрожував, а після матчу вони вільно розійшлися по домівках. Арешти відбулися через дев’ять днів після пам’ятного матчу і спричинені були крадіжками хліба та саботажем на виробництві.

По війні Макар Михайлович ще трохи грав, а згодом займався тренерською справою.

 

Зустріч ветеранів-динамівців. Крайній праворуч – М.Гончаренко. 

Не стало легендарного футболіста у 1997-му…

Футбольна біографія Юрія Миколайовича Войнова веде свій відлік з 1950-х. Починалась вона в ленінградському «Зеніті». У його складі в 1954 р. він дебютував у збірній СРСР. Під завісу 1955-го через проблеми зі здоров’ям (лікарі порадили футболістові змінити клімат) вирішив переїхати до Києва. Це негативно сприйняли в Москві, і демонстративно перестали викликати Юрія до команди №1. Тож талановитий гравець опинився поза складом збірної, що у 1956 році стала олімпійським чемпіоном. Втім через два роки він таки був залучений до головної команди тодішньої країни для участі у світовій футбольній першості, що у 1958-му проходила на стадіонах Швеції, і де Войнова включили до символічної збірної світу.

Таке ж визнання прийшло до гравця через два роки, коли він разом з колегами по збірній СРСР виборов звання чемпіона Європи. Тож його сповна можна вважати найтитулованішим гравцем у складі київського «Динамо» за всю історію клубу. Адже Войнов єдиний у команді став переможцем континентальної першості. За цю звитягу він першим з-поміж динамівців був удостоєний почесного звання заслуженого майстра спорту. До речі, за підсумками тієї європейської першості авторитетний журнал «Франс Футбол» також включив Войнова до складу символічної збірної Європи. Роком раніше номінувався талановитий півзахисник на звання кращого футболіста континенту.

Про перипетії європейського звершення і «золотий» гол, що увінчав почату ним ігрову комбінацію, він з приємністю розповідав радомишлянам. У додатковий час фінальної гри проти югославів за рахунку 1:1, відібравши м’яч у суперника в центрі поля, Юрій кинув у прорив лівим краєм нападника Михайла Месхі. Той зробив націлений навіс на ворота, де Віктор Понєдєльнік виграв верхову боротьбу у захисника югославів і головою спрямував м’яча у ворота.  

Золоті миттєвості Войнов пережив і в складі київського «Динамо», з яким розділив чемпіонський тріумф 1961-го. Кияни стали першими на теренах СРСР, хто перервав гегемонію в чемпіонатах країни московських команд. То був початок вже багатолітнього домінування в Союзному футболі саме динамівців Києва.

 

Капітан київського «Динамо» Юрій Войнов виводить команду на гру з англійським «Тотенхемом».

 

Володів він потужним ударом, якого побоювалися воротарі суперників. А партнери по команді притому прагнули створити своєму лідерові відповідний коридор для атаки.

 

Прощання з футболом гравця Юрія Войнова.

Мав певні успіхи Юрій Миколайович і на тренерській ниві, очолюючи провідні українські клуби – «Чорноморець», «Суднобудівник», «Шахтар», Металіст» та ін.

Згодом став футбольним фукціонером, сприяючи розвиткові українського футболу.

До речі, у Радомишлі Юрій Войнов перебував як член оргкомітету з проведення Олімпіади-80. Тож ділився приємними враженнями від інспектування олімпійських об’єктів.

У кризову пору становлення незалежної Української держави заслужений майстер спорту і заслужений тренер України певний час бідував і навіть підробляв вантажником в овочевій лавці. Згодом про нього усе ж згадали у владних футбольних колах і запросили до формування української професійної ліги.

У засвіти він відлетів у 2003-му.

Євген Васильович Рудаков позиціонував себе представником третього покоління динамівських ветеранів, притому, на відміну від Гончаренка та Войнова, – тих, хто діє не тільки на трибуні, а й на полі, обіймаючи місце у воротах ветеранських команд. Недарма постав він перед радомишлянам таким же високим, струнким, смаглявим, яким його звикли бачити в воро­тах «Динамо» і збірної. У ветеранському статусі він перебував лишень третій рік.

 

Розповів видатний воротар про свій футбольний шлях, що починався у 1954-му в одній з московських ДЮСШ. Його високий зріст однозначно відвів йому місце у воротах. Згодом він грав за резервістів московського «Торпедо», а затим переїхав в Україну. Провів два доволі вдалих сезони у миколаївському «Суднобудівнику», звідки його покликали в київське «Динамо». Проте, як зізнавався воротар, щоб стати номером першим не лише за цифрою на воротарському светрі, одних фізичних переваг замало.

– Дорога у великий спорт, – підкреслив Євген Рудаков, – пролягає че­рез постійну роботу, до того ж, нелегку. І не відразу все вдається…

 

Зрештою він таки витіснив з основного складу свого не менш знаного і вправного конкурента Віктора Баннікова, і на довгі роки став головним стражем воріт динамівського клубу, здобуваючи разом з ним і визнання, і різноманітні титули.  Як мовиться, від матчу – до матчу. А затим на декілька років утвердив за собою місце у воротах збірної СРСР.  

Особливо примітним став для воротаря поєдинок проти іспанської збірної у відборі до Чемпіонату Європи 1972 року. Він проходив роком раніше у Севільї за шаленої підтримки місцевих уболівальників, що вимагали від іспанців тільки перемоги, адже лише переможний результат виводив збірну Іспанії у фінальну частину першості. Збірну СРСР натомість влаштовувала нічия, і вона її досягла: 0:0 – насамперед завдяки Рудакову, який тягнув усі м’ячі, що летіли у його ворота.

 

Момент матчу з Іспанією. Євген Рудаков ліквідує чергову загрозу біля воріт.

Після матчу іспанські глядачі влаштували стражу воріт суперника овацію. Та гра враз вивела Євгена в когорту провідних голкіперів світу. В СРСР його визнали найкращим футболістом року, а в референдумі претендентів на «Золотий м’яч» для кращого футболіста Європи він посів високе 12 місце.

 

У фінальному турнірі Євро-1972 Рудаков підтвердив свій високий клас. І те, що радянська збірна посіла на ньому друге місце, теж його величезна заслуга. За підсумками цього футбольного форуму його включили до складу символічної збірної Європи.

Тричі йому вручали приз «Кращому воротареві СРСР».

До найпам’ятніших ігор, у яких Рудакову випадало захищати динамівські ворота, він на зустрічі в Радомишлі відніс два поєдинки у 1975-му за Суперкубок Європи проти мюнхенської «Баварії», що їх воротар відстояв «на нуль». 

Втім за іронією долі після двох пропущених голів від іншого німецького гранда – «Борусії» з Менхенгладбаху у півфіналі Кубка Європейських чемпіонів 1977 року, до яких призвела не надто впевнена гра стража воріт «Динамо», Рудаков вирішив завершити кар’єру гравця.

По тому займався Євген Васильович тренерською діяльністю. Працював у динамівській футбольній школі, а також з командами майстрів Івано-Франківська та Кременчука.

Помер він під завісу 2011 року на сімдесятому році життя.

Тримав слово перед радомишлянами й лікар динамівців Ро­ман Борисович Заслав­ський.  Власну роль і своїх колег у команді він окреслив «скромним внеском», одначе зауважив, що у великому футболі без лі­каря – ані кроку. І найголовнішим здобутком медичної служби є те, що і ве­терани, і діючий склад динамівців перебувають при здоров’ї та в доб­рій спортивній формі.

Офіційна зустріч із футбольними зірками проходила, власне, у сусідньому з Палацом спорту Будинку культури.

Там від імені учасників зібрання гостей привітали перший секретар райкому комсомолу Володимир Токаревський і голова райспорткомітету Рудольф Левін, а також юний вихованець Радомишльської ДЮСШ Сергій Зелінський, що через декілька років став одним з провідних футболістів Радомишля.

А потім шановних гостей, як годиться, приймали ще й у місцевому ресторані.

 

Леонід Молодико, котрий був у тому «вузькому колі», потому не раз оповідав, що не мали колишні видатні футболісти жодної «зірковості», і був подивований зокрема тим, як хвацько перехиляв чарчину Євген Рудаков. Недарма на офіційній зустрічі на питання про ставлення до слави, видатний воротар одказав: «Важливо, щоб ти завжди зо­ставався людиною, з усі­ма вітався, носа не за­дирав».

 

Євген Рудаков (праворуч) з одноклубниками Федорем Медвідем і Анатолієм Бишовцем.

Любительське фото з власної колекції.

Як розповів учасник пам’ятної зустрічі Віктор Малашевський, приїзду уславлених динамівських футболістів до Радомишля посприяв заступник директора меблевої фабрики Геннадій Копилевич. Його рідна тітка була дружиною Юрія Войнова. Відтак завдяки йому надалі без проблем купували білети на «домашні» матчі «Динамо», і навіть потрапили в Палац спорту на чемпіонське нагородження команди.

На згадку про перебування футбольних зірок у Радомишлі лишилися світлини, а також автографи – у книгах, на листівках і на м’ячах.

НАСТУПНА ПУБЛІКАЦІЯ 

 

Кубок «Зорі Полісся» – 2024

 

У 2021-23 роках кубок «Зорі Полісся» призупинив свій літопис. 2021-го почесний і загартований півстолітнім життєписом трофей, проте, не розігрувався через епідемію коронавірусу, у 2022-23 – з огляду на російську військову агресію.

Врешті відновлення спортивних змагань поновило й футбольні кубкові турніри. Віддавши данину багаторічній традиції, футбольна громадськість одностайно підтримала збереження весняного кубка «Зорі Полісся» у змагальному календарі Радомишльщини.

У 2024-му зголосилося взяти участь у розіграші 9 команд. Відтак за жеребом двоє учасників – радомишльські «Ветеран» та «Карпатія» – мали 21 квітня у додатковому поєдинку визначити  восьмого учасника чвертьфінального етапу. Однак матч цей не відбувся: ветерани на гру не зібралися і дістали технічну поразку 0:3. Тож фактично турнір стартував тижнем по тому.

Чвертьфінальні поєдинки дали такі результати: «Метеор» (Мірча) – «Карпатія» (Радомишль) 9:1, 8:4; «STF» (Забілоччя-Коростишів) – «Титан-ДЮСШ» (Радомишль) 2:0, 1:2; «Полісся» (Ставки) – «Вікторія» (Вишевичі) 10:0, 8:1; «Арсенал» (Чайківка) – «Явір» (Потіївка) 2:1, 0:2.

До речі, на старт тогорічного розіграшу кубка «Зорі Полісся» вийшли три команди, що ставали переможцями попередніх турнірів, – вишевичани, ставчани та «Карпатія». Але до напівфіналу пройшло лише «Полісся», що тимчасом перемагало у чотирьох останніх фіналах, сподіваючись продовжувати цей звитяжний лік. Принаймні у напівфіналах, що гралися 12 і 19 травня, поліщуки проблем не мали, двічі подолавши потіївський «Явір» з однаковим рахунком 5:0.

Натомість протистояння одного з лідерів регіонального футболу останніх років «Метеора» з новоутвореною забілоцько-коростишівською командою було куди впертішим. Зрештою в обох напівфінальних поєдинках довели свою перевагу дебютанти. У гостях вони перемогли 1:0, а вдома 3:1.

Невдахи чвертьфінального етапу, одначе, отримали змогу поборотися за втішний трофей – кубок «Радомишльська весна».

Фінальні поєдинки обох турнірів проходили 26 травня в Радомишлі на стадіоні «Авангард».

Вболівальники: увага на поле.

У першому фіналі команда «Арсенал» з Чайківки не залишила жодних шансів Радомишльській «Карпатії», перемігши суперників з рахунком 6:0. Кращим гравцем матчу було визнано Владислава Братаненка з «Арсеналу».

На диво, такий ж результат, і, слід зазначити, дещо несподіваний зафіксовано й у фінальні грі на кубок «Зорі Полісся»: 6:0 на користь футболістів STF, які вперше вибороли почесний трофей.

 

Кращим гравцем тут визнано Ярослава Довбиша з команди переможниці.

Кубки і нагороди лауреатам турнірів вручили голова Радомишльської асоціації футболу, заслужений працівник фізкультури і спорту України Сергій Борецький і член виконкомів обласної та Радомишльської асоціацій футболу Віталій Бацук.

 

 

 

Газета «Зоря Полісся», 7 червня 2024 р.

 

ПОПЕРЕДНЯ СТОРІНКА                           НАСТУПНА СТОРІНКА