Серцем з рідною країною та своїм народом

 

Від початку широкомасштабного загарбницького вторгнення російського війська в Україну наш зірковий земляк Олександр Зінченко, що у травні 2022-го вчетверте став чемпіоном Англії з футболу, обійняв активну громадянську позицію, висловлюючи підтримку і словом, і ділом рідній країні та її народові.

«Опівночі за часом у Великій Британії моя дружина прокинулася, – згадує трагічну ніч на 24 лютого Олександр. – Вона плакала. Я був шокований. Влада показала мені відео, фото того, що насправді відбувається в Україні. Можливо, близьким до цього є відчуття, коли хтось з твого оточення помирає. Це відчуття робить тобі боляче усередині. Але війна - ще значно гірше».

Потому поширилися світлини та відеокадри Зінченка зі сльозами на очах, коли він давав публічні коментарі, брав участь у мітингах українців, емоційно реагував на прояви солідарності колег по клубу «Манчестер Сіті», за який грає, вболівальників, що розгортали на трибунах українські прапори, солідаризуючись з Україною в її протидії російській агресії.

На знак підтримки українця команда довірила йому капітанську пов’язку в кубковому матчі з «Пітерборо». Виходив він на поле під оплески трибун і з прапором України в руках, ледь тамуючи сльози (на фото – ліворуч).

«Я все ще часом продовжую плакати, – пояснює Сашко. – Навіть припинив рахувати, як часто. Але я можу сісти у машину, повертаючись з тренування чи з іншого місця, та продовжити плакати. Це засіло мені у голову. Уявіть місце, де ти народився або зростав. І тепер там порожнеча… Мені казали, що російські солдати прагнули пройти через мій Радомишль та ховалися у лісах, намагалися цивільних у їхніх машинах вбити і забрати все, що у них було …»

Шоком для нього були трагічні події з рідної Житомирщини, Київщини, Донеччини, де колись тренувався і зростав.

«Це жахіття, що росіяни там зробили. Жахливі, страшні речі. Вони вбили наших цивільних, наших дітей, згвалтували жінок і дівчат, вбивали собак і навіть їли їх. Я їх ненавиджу за все, що вони зробили з Україною та українським народом. І ненавиджу людей в росії, які намагаються переконати інших, що це пропаганда», – заявив Зінченко.

Свою ненависть він висловив і до кремлівського диктатора путіна, побажавши йому на своїй сторінці в Інстграм «здохнути болісною смертю», щоправда цензори мережі цей коментар видалили «за порушення правил спільноти».

Футболіст рішуче засуджує російську агресію та звірства армії рф, докоряє росіянам, зокрема й спортсменам, які мовчки та байдуже спостерігають за злочинами, що чинять в Україні рашистські загарбники. У юнацькому віці він грав за російський клуб з Уфи, тож мав на росії коло друзів. Тепер, за його словами, воно зменшилося фактично до нуля. Зінченко не розуміє, чому росіяни мовчать і не висловлюються проти війни своєї країни в Україні. Хоча деякі з них телефонували на початку вторгнення і писали йому, що шкодують про те, що відбувається, та не можуть нічого вдіяти.

«Звісно, можуть! – переконаний Сашко. – Але якщо мовчать – значить підтримують те, що робить їхня держава в Україні. Можливо, налякані, бо бачать у соцмережах, як росіян забирають до в’язниць через протести. Але навряд футболістів чи когось із великою аудиторією заарештують за слова проти війни. Ганьба, що вони нічого не кажуть…»

Коли окупанти завдали авіаударів по Малину, де було вбито родину разом із малою дитиною, спортсмен виступив із публічним закликом зупинити путіна і його агресорів, аби врятувати українських дітей. Адже не так давно Олександр сам став батьком маленької донечки, тож із болем зізнавався, що його серце розбивається під час думок про те, наскільки багато дітей її віку зараз вмирають та скільки ще стануть жертвами цієї війни.

З огляду на це Зінченко залюбки організував та провів на базі свого клубу тренування для 10-річного українця Андрія. Родина юного футболіста мусила залишити свою країну після російського вторгнення.

Як і інші спортсмени-співвітчизники, що нині перебувають за кордоном, Сашко перераховує кошти для ЗСУ, беручи участь у різноманітних благодійних акціях. На одному з аукціонів за 100 тисяч гривень було продано футболку, в якій він у складі збірної України грав з Англією на Євро-2020. Натомість після поточних матчів український легіонер містян, як зазвичай називають «МС», може з приємністю подарувати власну футболку комусь із уболівальників, хто прийшов на гру з українським прапором.

Наш земляк усім серцем з рідною країною і своїм народом у ці важкі часи: «Якщо чесно, якби не моя дочка та сім’я, я би був уже в Україні. Знаю свій народ, його ментальність – вона у всіх однакова. Дуже пишаюся бути українцем, і бути ним упродовж усього свого життя. І коли бачу, як люди б’ються за свою землю і за свободу своїх рідних та близьких, переконаний: вони нададуть перевагу смерті і помруть. Але не здадуться!»

 

 

Газета «Зоря Полісся», 27 травня 2022 р.

 

Першопроходці радомишльського футболу

 

Хто були найперші радомишляни, які почали давати копняка м’ячеві чи тому, що ним слугувало, історія, на жаль, поки що замовчує. Можна лишень припустити, що ними могли бути місцеві гімназисти, школярі чи студенти, які приїздили додому на канікули з губернських міст, куди футбольна гра дісталась раніше.

Проте інформація про перші футбольні матчі, проведені в Радомишлі у квітні 1921 року, відома. Розкриває її книга В.Фісуна і Р.Майстренка «Радомисль 1919-1923: життя на межі смерті», що побачила світ у 2019-му. У цьому виданні подано тогочасну панораму міського життя за сторінками газет, які тоді виходили у повітовому місті.

Однією з них була «Трудовая звезда», що її видавав політвідділ 41-ї стрілецької бригади Червоної армії, дислокованої в Радомислі в 1921-му.

Це російське більшовицьке з’єднання, що формувалося й дістало бойовий вишкіл на Уральсько-Сибірських теренах, згодом було кинуте на Україну, де передусім впроваджувало масовий терор і продрозкладку. Перед осіданням в Радомислі воно пройшло переможним окупаційним маршем українським півднем, затим тіснило україно-польські об’єднані військові сили на захід.

Притому, як писала газета, каральні акції поєднувалися з футбольними розвагами, що їх червоні вояки, команда яких іменувалась як «Пролетарская правда», влаштували в окупованих ними містах – Одесі, Львові, Станіславі, зіграли навіть з краківськими футболістами.

Осівши в Радомислі, заходилися червоноармійці піднімати й місцевий футбол. 1 березня 1921 р. в газеті було опубліковано заклик до бригадних та місцевих любителів футболу об’єднатися в гурток при гарнізонному клубі, бо «м’ячі, що залежалися, вже чекають ударів». Подібні оголошення були розклеєні й по місту.

І вже 10 квітня в Радомислі відбувся футбольний матч, у якому команда гарклубу «Пролетарская правда» зійшлась у двобої з місцевими футболістами, що об’єдналися у спортивному клубі «Всеобуч».

Футбольний матч вийшов гарячим, повідомлялося в газеті, «привернувши увагу доволі чималої публіки. Проте правильному перебігу гри заважали сильний вітер, а також необладнаний майданчик. Перший тайм з рахунком 1:0 на користь команди гарклубу проходив більш жваво, бо гра перекидалась від одних воріт до інших і трималась більше в середині поля.

Другий тайм (після зміни ворітьми) команді гарклубу випало вже грати за вітром, тобто дістати сприяння, яке в першому таймі мала місцева команда, що програла з мінімальним результатом. І тільки у другому таймі визначилась сила команди гарклубу, що зуміла закріпити рахунок 5:0 на свою користь. Таким чином, загальний рахунок 6:0 на користь команди гарклубу. Реферував тов. Марський, керував грою добре і бездоганно.

Слід відзначити, що в одній і в іншій командах спостерігалась незіграність, без чого завжди гра виглядає не дружною і не колективною, а якоюсь одиночною і роздрібненою».

Звіт про матч в газету зробив інструктор футбольного спортклубу Казачков, зазначивши, що старання гравців, виявлені у грі, сприятимуть закладанню міцного фундаменту початку культивування футболу в Радомислі, і що невдовзі тут на більш обладнаному для гри майданчику за величезної кількості глядачів проходитимуть видовищні і сильні по грі футбольні змагання.

З майданчиком, утім, довелося зачекати. Бо і ця перша, і наступні поєдинки між цими командами (а вони проходили ще 17 квітня, 1, 8 і 15 травня), відбувалися на полі, сяк-так обладнаному на вулиці Бульварній (нині Шевченка) навпроти тодішнього міського училища – донедавна земського. В газеті його іменують «колишнього Сокольвака», вказуючи на прізвище директора закладу, репресованого «червоними» за його українську позицію і впровадження української мови навчання. Власне, російською, звісно, видавалась і газета червоного війська, хоча, починаючи з 1917 року, в Радомислі вже виходили україномовні видання.

*     *     *

В наступні голодні роки, що проходили на тлі посилення політики військового комунізму, продрозкладок, закручування гайок, експропріацій та вилучення цінностей, новій владі, схоже, було особливо не до футболу. Та й футбольна червона бригада змінила свою дислокацію. Хоча цю гру радомишляни таки засвоїли.

В книжці «Історія Малина» тамтешніх краєзнавців В.Тимошенка і В.Студінського зазначається, що у 1924-1925 роках в Малині організувалися перші футбольні команди, які зокрема проводили товариські матчі з футболістами Радомишля.

Тогочасне футбольне поле, що зазвичай іменувалося стадіоном, вже облаштували на лузі понад Микою у місцині, де нині розташований міський водозабор. Назву Стадіонної дістала й забудована поруч вулиця (згодом, вже у 1950-х, її перейменували на Герцена).

У 1931 році із закладанням на теперішньому місці міського «парку культури та відпочинку» відвели біля нього й місце для нового стадіону.

Саме тут 15 вересня 1935 року відбувся пам’ятний поєдинок радомишльських футболістів із суперниками з Баранівки, якому присвятила окремий репортаж тодішня райгазета «Боротьба за соціалізм». Як зазначав оглядач видання О.Шклярук, ініціатива від початку і до кінця гри була в руках гостей. Баранівська команда з перших хвилин повела шалені атаки на ворота радомишлян, і запропонований високий темп не зменшувався впродовж усього матчу. Футболісти Баранівки продемонстрували гарну техніку гри, спасованість, цікаві комбінації, вміння використовувати під час атак слабкі місця суперника.

Матч завершився прекрасною перемогою гостей з рахунком 4:0. Аналізуючи причини розгромного рахунку, вказувалося, що радомишляни напевне самозаспокоїлися після виграних поєдинків у команд Коростишева, Макарова та Малина, бо перед двобоєм з Баранівкою серйозно не тренувалися. До того ж напередодні матчу капітан радомишльської команди Юсім (він працював райінструктором з фізкультури), прагнучи посилити склад, увів до нього футболістів з місцевого артполку, але це дало зворотній ефект, адже новачки через незіграність випадали з гри.

Провалив поєдинок передній бек (центральний оборонець) радомишлян. Інертними виглядали нападники. Не почувалося організуючої ролі хавбеків (напівоборонців).

Як потрібно відповідально тренуватися та грати, показали баранівчани. Відтак, робився висновок у газеті, радомишльським футболістам слід відпрацьовувати на тренуваннях не лише удари по воротах, а й технічні вправи з м’ячем, комбінаційні елементи, загартовувати фізичну силу та бігову витривалість. 

Заради справедливості слід зазначити, що баранівська команда на ту пору була однією з кращих не лише на Житомирщині, а й на українських теренах. Адже наступного року вона в числі 94 провідних футбольних колективів Союзу взяла участь у першому розіграші Кубка СРСР з футболу, щоправда, без особливого успіху, бо у першому ж матчі з нищівним рахунком 10:0 поступилась суперникам з дніпропетровської «Сталі» – попередниці знаного сучасного «Дніпра».

Судячи з наведеного переліку суперників радомишлян, йдеться, вірогідно, про поєдинки обласного рівня, бо на ту пору і Радомишль, і Малин, і Баранівка, і, звісно, Макарів адміністративно входили до складу Київської області. Втім, подробиці і масштаби того суперництва тимчасом ще чекають своїх досліджень.

*     *     *

А от інформація про участь радомишльських команд у повоєнних першостях вже Житомирської області достатньо відома. Літопис обласних турнірів докладно подано у випущеній 2018 року книжці «Житомирщина футбольна. 1945-2017» (автори В.Казидуб, О.Северинчук).

Позаяк перший «міжміський» повоєнний матч у Радомишлі, зіграний у липні 1947 року, був товариським. Радомишляни приймали суперників з Коростишева. Поєдинок завершився бойовою нічиєю 2:2.

Через рік 20 червня їхній дружній матч у Радомишлі приніс перемогу господарям 2:1, а затим команди зустрілися вже на офіційному рівні в чемпіонаті області, змагаючись у Другій (нижчій за класом) групі. В Коростишеві радомишльські футболісти взяли гору 2:1, а у домашній грі перемогли з рахунком З:1. Проте за підсумками турніру команда Радомишля у своїй зоні, змагаючись з чотирма суперниками, посіла лише третє місце. Вочевидь цей виступ було визнано не надто вдалим, бо наступного разу в першості області радомишляни виступили аж через чотири роки.

Втім давалося взнаки й тогочасне матеріальне зубожіння. Навіть вкрай примітивну форму футболісти роздобували й придбавали власними силами. М’яч спортінструктор оберігав як зіницю ока і видавав лише на гру, бо і його часом купував за свої кревні. Тренувалися ж латаним-перелатаним. Проблему становили виїзди на гру, які потребували транспорту, втім, ця вада була притаманною і для наступних благополучніших років.

1948-й водночас засвідчив зростання популярності футболу та поширення його районної географії. Зокрема футбольну команду було створено на Білокриницькому склозаводі. Її поєдинки з радомишлянами стали відтоді постійними, складаючись попервах на користь останніх, як і дебютний, що відбувся в селищі 25 липня і приніс перемогу гостям 2:0.

Наступного року кілька сільських команд долучилося до участі в першій районній колгоспній спартакіаді, що пройшла 10 липня в міському парку.

А під завісу тогорічного літа на впорядкованому міському стадіоні провели традиційні товариські матчі радомишльські та білокриницькі футболісти (радомишляни знову виявилися значно вправнішими – 6:0).

Започаткувалась тоді й традиція футбольних поєдинків між шкільними командами. Юнаки зі школи №2 перемогли ровесників з першої десятирічки 3:2.

Проводилися також поєдинки міської команди з футболістами військової частини, що дислокувалась у місті, щоправда, вони не надто афішувалися в місцевій газеті, оскільки вказувати приналежність гравців до військового відомства забороняла цензура, бо ж можна було ненароком у такий спосіб розкрити «військову таємницю». Тож подеколи їх маскували під назвами «Збірна міста», «Зірка» чи «Факел».

Матч радомишльського «Більшовика» та «Спартака» з Білої Криниці (5:2), що відбувся 1 травня, відкрив у райцентрі спортивний сезон 1950 року. А за два тижні по тому радомишляни зіграли внічию 3:3 у Малині з місцевою командою. І це був досить вагомий результат, адже малинська «Червона зірка» на ту пору вже доволі впевнено освоїлась у когорті кращих команд області.

Уболівальники й місцева преса серед кращих тогочасних радомишльських футболістів називали воротаря Григорія Ніцкевича, захисників Бориса Хруленка й Михайла Радовільського, центра нападу Володимира Бурбу.

Через рік малинці довели свій вищий рівень і взяли переконливий реванш з рахунком 7:1 під час матчевої зустрічі легкоатлетів та футболістів сусідніх міст, що проходила в Радомишлі 27 травня.

А от у розіграші кубка області 1951 року радомишляни на початковій його стадії сотворили справжню сенсацію, перемігши в Коростишеві місцевий «Шахтар» з рахунком 1:0. До речі, того року коростишівці посіли в чемпіонаті області третє місце.

Радомишльська команда представляла тодішнє спортивне товариство «Іскра», що об’єднувало працівників металообробних підприємств. Але цей її успіх продовження не мав.

Хоча у 1952 р. радомишльські футболісти знову спробували сили в обласному чемпіонаті. З-поміж десяти учасників першості «Іскра» з Радомишля посіла восьме місце і знову залишила турнір.

З утворенням у 1950 році спортивного товариства «Колгоспник» (з 1968-го – «Колос») активізувався спортивний і зокрема футбольний рух на селі. Тож організувалися футбольні команди у Борщеві, Вишевичах, Великій Рачі, Леніному, Потіївці, Чайківці, інших селах. Передусім футбол культивувався там, де подбали про спорудження стадіонів чи футбольних майданчиків. Відтак набирали популярності поєдинки між собою сільських команд, які, щоправда не мали системного характеру.

Недарма, скажімо, дебютні домашні матчі потіївчан на міжрайонному рівні з командами Радомишля та Житомирського Будинку офіцерів зі Скоморохів викликали шквал нищівної критики з боку місцевих уболівальників, позаяк господарі програли з рахунками відповідно 0:13 та 1:12. Між тим, армійська команда в ті роки вважалась однією з найсильніших в області, саме в ній невдовзі дебютував уславлений у майбутньому воротар Віктор Банніков.

Футбольну команду утворив і радомишльський колгосп. У 1953-му в День фізкультурника вона приймала суперників із села Любовичі Малинського району і здобула переконливу перемогу 5:2.

У 1954 році футбольні турніри стали складовою районної спартакіади школярів і набули офіційного статусу. Першим переможцем стала тут команда Білої Криниці, у 1956 і 1957-му – двічі тріумфували футболісти міської школи №1, а другими ставали вишевичани.

У 1955 році вперше проводилась Всесоюзна спартакіада сільських фізкультурників, починаючи з низинного рівня. 21 серпня в Радомишлі провели спартакіаду сільської молоді, присвячену 5-річчю ДССТ «Колгоспник», до програми якої увійшов футбольний турнір. У ньому жвавий інтерес уболівальників викликали футбольні поєдинки команд міських шкіл – першої, другої та шостої. Привертали зокрема до себе увагу вправними діями технічні та непоступливі Віктор Андрієвський, Григорій Власенко, Валентин та Анатолій Гвозді, Віктор Кєров, Володимир Пивоваренко, Валентин Рогов, Анатолій Чистяков. Складена на їх основі футбольна команда колгоспників району посіла друге місце на обласній спартакіаді. По тому В.Андрієвського і Г.Власенка залучили до складу збірної Житомирщини, що відстоювала честь області в республіканському спартакіадному футбольному турнірі, який проходив у Вінниці. Втім всі перелічені гравці з роками увійшли до місцевої футбольної когорти і навіть дещо ширшої.

Разом з тим у тогочасних газетних публікаціях часто-густо піддавались критиці організація матчів, непідготовленість до них майданчиків тощо. Навіть на стадіоні Радомишля ігри часом проводились без сіток на воротах. У червні 1956-го під час призначеного матчу спартакіади школярів його учасники не дочекалися судді, призначеного спорткомітетом. Добре, що йому знайшли заміну.

У 1957 році зафіксовано зокрема проведення товариських поєдинків між командами сіл-сусідів: Вишевичі – Веприн 10:0, Кочерів –Леніне 0:4, Юрівка – Кичкирі 2:5.

Перший справжній успіх до радомишльських аматорів шкіряного м’яча прийшов у 1958-му. Команда Радомишльської РТС (ремонтно-тракторної станції) стала переможницею обласної футбольної першості, що проводилась під егідою ДССТ «Колгоспник», і виборола право взяти участь у республіканських змаганнях. Кістяк того колективу становили О.Кузьменко, В.Поляков, С.Кукушкін, А.Кунда, В.Зарудний, М.Павлов, В.Дейнеко, С.Майстренко, В.Янченко, В.Шарий, М.Бєліцький, В.Павловський, Ю.Бойко (дехто з них – на поданих нижче світлинах, зроблених у 1957-58 рр.). Проте до фінального турніру радомишляни не потрапили, не подолавши зонального відбору, що проходив у Тернопільській області. Туди, до речі, команда їздила у кузові відкритого вантажного автомобіля. Позаяк і в ту пору, і пізніше це було узвичаєним явищем для футболістів (та й не лише для них).

 

Тимчасом у чемпіонаті області за підсумками зонального турніру другої ліги радомишльська команда потрапила до фінальної групи.

Вдало стартували радомишляни і в розіграші кубка Житомирської області, перемігши у першому колі турніру суперників з Народичів 8:0. Проте на наступному етапі вибули з розіграшу.

Через рік ертеесівці свою звитягу повторили і навіть дещо перевершили. Спочатку в обласному зональному турнірі вони без проблем розібралися із суперниками з Брусилова (11:0) та Коростеня (8:0). У фіналі було подолано опір футболістів Чуднова. Переможно пройшла команда й республіканський відбір, що проводився у Могилеві-Подільському, де випередила суперників з Київської, Полтавської та Вінницької областей.

Фінальні змагання проходили в Береговому, що на Закарпатті. Хоча на ньому футболісти Радомишльської РТС позмагалися за олімпійським принципом «головне – участь», все ж набули нового досвіду.

Щоправда, його забракло в тогорічній першості серед команд ремонтно-тракторних станцій області. У півфіналі радомишляни поступилися сусідам з Малина, хоча перед тим упевнено обіграли суперників з Черняхова (5:3) та Червоноармійська (нині Пулини) – 7:0.

У творились тоді футбольні команди на машинобудівному заводі, на меблевій фабриці. Меблевики, представляючи товариство «Спартак» притому дебютували на обласному рівні і цілком вдало: у суперництві з одноклубниками Коростеня радомишляни перемогли 3:2. Переможно, щоправда, вже наступного року, машинобудівники завершили свою зустріч з командою Малинського лісотехнікуму.

Хоча 1960-й почався для футболістів Радомишля не надто успішно. Навесні «Колгоспник» двічі поступився в товариських зустрічах малинському «Папірнику» – 1:2 і 2:3. А потім у матчі на кубок області зазнав поразки на своєму полі від житомирського «Зеніта» 1:2. Позаяк кубкова поразка сприймалась не зовсім заслуженою, бо впродовж поєдинку радомишляни створили кілька слушних нагод для взяття воріт суперників, але змарнували їх зокрема В.Кєров та В.Андрієвський, що опинялися сам на сам з воротарем. Гості натомість у першому таймі двічі досягли успіху. По перерві господарі спромоглися лише на гол престижу (він був забитий з одинадцятиметрового штрафного удару).

1960 р. Момент матчу «Колгоспник» (Радомишль) – «Зеніт» (Житомир). 

У чемпіонаті області з футболу, змагаючись у другій групі, радомишльські футболісти стали переможцями турніру і здобули право наступного року підвищитись у класі.

А обласна футбольна першість, що проходила під егідою ДСТ «Колгоспник», принесла радомишлянам чергову звитягу. У зональних змаганнях радомишльська команда залишила за бортом змагань суперників з Брусилова, а затим виграла й фінальний обласний турнір. У республіканських змаганнях, проте, обмежилась виступом у зональному відборі, що проходив у Старокостянтинові на Хмельниччині.

1960 р. «Колгоспник» (Радомишль) – учасник зональних змагань у Старокостянтинові (справа – наліво): представник облради ДСТ «Колгоспник», В.Янченко, В.Черниш, В.Ястрембович, Ю.Лобас, В.Пивоваренко, С.Кукушкін, В.Бідюк, О.Мельниченко, Г.Власенко, В.Павловський. 

У 1961 році футбольний турнір за програмою районної спартакіади школярів знову виграла команда школи №1.

Цілком вдалим став дебют радомишльського «Колгоспника» у чемпіонаті області з футболу, що проводився серед 18 команд, розподілених на дві підгрупи. Після першого кола команда йшла на п’ятому місці у своїй підгрупі, а в підсумку стала четвертою.

З приєднанням Радомишльського району до Малинського (1962-1964 рр.) під час тодішньої адміністративно-територіальної реформи стали звичними товариські футбольні поєдинки між командами Малина та Радомишля. Хоча складалися вони вже переважно на користь малинчан. У 1962-му матч між сусідами відкривав футбольний сезон у Радомишлі і приніс перемогу гостям з рахунком 5:2. Невдовзі жереб звів їх у розіграші Кубка області. Гра проходила в Малині за переваги господарів, і це засвідчує рахунок на їхню користь – 3:0.

Чемпіонат області у 1962-му зібрав рекордну кількість команд – 31, що змагалися за вихід у фінальний турнір у чотирьох зонах. Радомишляни фінішували за крок від фіналу (до нього входили по чотири кращих колективи з кожної зони, пропустивши вперед такі знані в області колективи як «Електровимірювач» (Житомир), «Шкіряник» (Бердичів), команди Лугин та Мирополя.

З 1963-го року одним зі спортивних, у тому числі й футбольних центрів на Радомишльщині стало село Леніне (нині – Ставки), де колектив фізкультури очолив Рудольф Левін, що згодом очолював районний спорткомітет. Навесні там відбулося масове спортивне свято, до програми якого увійшов і футбол. У розіграному турнірі місцеві футболісти перемогли команду Заболотя 3:0 і радомишльську «Зірку» (військова частина) – 4:0.

Попри новий районний поділ сільські команди Радомишльщини зберегли свої традиційні багаторічні зв’язки і того року вперше спробували провести офіційний чемпіонат. Проте підсумки його, на жаль, невідомі, бо є лише поодинокі свідчення про окремі футбольні двобої у ньому (зокрема місцева преса повідомляла про поєдинок у Леніному між сільською командою та суперниками з радомишльської «Сільгосптехніки» – 6:2 на користь гостей).

Неофіційно звання найсильнішого в Радомишлі виявляли у своїх поєдинках й футболіста міста. З відомих результатів – «Сільгосптехніка» – «Машинобудівний завод» 2:1.

Машинобудівники, крім того, перемогли в товариському матчі футболістів білокриницького склозаводу 2:1. Відкрив рахунок у гри на її початку склозаводівець А.Кубицький, та по перерві радомишляни стараннями І.Коломаренка та Д.Довгаленка схилили шальки терезів на свою користь.

У змаганнях на першість ДСТ «Колгоспник» радомишляни тогоріч сягнули свого найбільшого успіху. Команда радомишльської «Сільгосптехніки» (колишнє РТС) вже за традицією перемогла в обласних змаганнях. У першій грі було здобуто переконливу перемогу (10:0) над «Дружбою» (Коростишівський район). До речі, п’ять голів у тому поєдинку забив Володимир Уницький. Затим в Олевську обіграли суперників з місцевої «Сільгосптехніки» – 5:3. У фінальній грі, що проходила в Попільні, радомишляни виявилися сильнішими за черняхівців 4:2.

Зональний турнір Всеукраїнської першості ЦР ДСТ «Колгоспник» проводився в Радомишлі. Конкуренцію господарям тут прагнули скласти міцні команди Чернігівської, Київської та Волинської областей. Однак перемогу в турнірі святкували господарі, здобувши путівку на фінальний турнір, що проходив у Феодосії (Крим). Примітно, що діставалась команда до місця змагань літаком. За підсумками фінальних поєдинків радомишльська «Сільгосптехніка» стала призером першості, посівши почесне третє місце. У складі цього футбольного колективу виступали практично ті ж гравці, що кількома роками раніше змагалися в Старокостянтинові. Безумовно, слід відзначити вагому підтримку команди багаторічним керівником підприємства Василем Вітінським.

 *     *     *

Більшість футболістів тієї пори (та й ранніших і пізніших теж) мали свої прізвиська, за якими вболівальники їх знали куди краще. Бо, скажімо, коли серед радомишльських гравців називався Володимир Пивоваренко, співрозмовник міг і не второпати, про кого саме йдеться, а от прізвисько «Пушка» ідентифікувало означеного гравця безпомилково. А нарекли так вправного півзахисника та оборонця через його потужний удар «як з пушки».

Братів Андрієвських прозивали за їхніми іменами. Старші були «Вітюня» та «Колюня», а от молодший – «Валькес». Можливо, тому що під «Валюнею» могли більше означати Валентина Янченка. Бо старші Андрієвські (відповідно захисник та півзахисник) грали стало, а от молодший був воротарем, до того ж здебільшого резервним.

Так само крайнього нападника Олексія Мельниченка знали і як «Лесіка», і як «Троячку». А ще він запам’ятався своїм колоритним зовнішнім футбольним виглядом: маючи довге волосся, щоб воно не розвіювалося й не заважало, на гру одягав на голову спеціальну шапочку-сіточку.

Іншого технічного форварда Григорія Власенка іменували «Балериною». Насамперед тому, що Григорій був знаним танцюристом, водночас танцювальний стиль він певною мірою переніс і на футбольне поле, сповна підтверджуючи й на ньому своє назвище.

Захисник Володимир Павловський мав прізвисько «Бембель», походження якого, проте, залишається загадкою. Його рідні припускають, що цим колоритним слівцем він нібито у своїх оповідках характеризував будь-який гармидер. А ще був затятим гумористом та хохмачем, оповідаючи курйозні історії, зокрема й футбольні. Згадував якось, що одного разу його партнер по команді не прийшов на гру, то, аби набрати повний склад з 11 гравців, «Бембель» умовив вийти на поле свого кума Івана Гарбаренка. Той до того футбол лише бачив, тож мав тільки приблизне уявлення як грати. Звичайно, пручався, але – уговорили. Павловський запевнив, що всякчас підказуватиме Іванові, що робити і як діяти. На ділі видовище вийшло на диво кумедним. Тим більше, що Гарбаренкові, який носив 46-й розмір взуття, змогли знайти лише одну бутсу, а на другу ногу прив’язали якогось пантика. Але – перемогли, начебто.

 

Світлини з родинного архіву Павловських.

Справжнім кумиром і водночас легендою для підлітків тих років був воротар Черниш. Спочатку думалося, що то теж прізвисько. Проте саме так його й звали – Володимир Черниш. Притому однаково сильно грав і у нападі, і в воротах. Його тезко Володимир Уницький розповідав, що, коли готувалися до Кримської першості України під егідою «Колгоспника», і командою опікувався відомий тренер Віктор Жилін, то міркував: куди ж його краще поставити. Тренував ту команду також Водоп’янов з Коростишева.

Ходив поголос, що вінницький «Локомотив», який грав у класі «Б» чемпіонату СРСР, наполегливо запрошував Черниша до себе, але – безрезультатно. Проте мав Володимир одну серйозну ваду, що згубила не один футбольний (і не тільки) талант, – надто заглядав у чарчину, притому що був сином райпрокурора.

Через неї швидко залишився поза футболом на відміну від решти товаришів по тій команді. Втім у 1972-му Черниш несподівано для багатьох вийшов на поле у матчі ветеранів. І кілька разів зірвав оплески вболівальників, у карколомних стрибках витягуючи з кутів м’ячі, які були з розряду тих, що не беруться.

Єдиним з того реєстру гравців-радомишлян, хто досяг професійного рівня в футболі, став Валентин Рогов (він жив біля автопарку, а закінчив школу №6): виступав у класі «Б» Всесоюзної першості за пензенський «Труд».

На ту пору на Радомишльщині вже зростало нове футбольне покоління, що прагнуло не лише продовжити, а й перевершити здобутки своїх попередників. Врешті, починаючи з 1965-го, коли відновився Радомишльський район, організаційно сформувалась чітка й стала система районних футбольних змагань і турнірів (чемпіонати, кубкові розіграші тощо), що з тими чи іншими видозмінами та доповненнями практично функціонує й донині.

 

Для підготовки публікації, окрім зазначених у ній джерел, використано матеріали місцевих газет («Соціалістична перемога», «Радянське село», «Прапор Жовтня», «Зоря Полісся»), дослідження Б.Шльоміна «З історії розвитку фізичної культури і спорту на Радомишльщині», спогади ветеранів.

 

 

Футбол нашого двору

 

У футбольному розумінні мені, можна сказати, пощастило провести дитячі та перші юнацькі роки поруч з міським стадіоном. Там мої ровесники з довколишніх вулиць, як мовиться, й днювали, й ночували, бо часто-густо ганяли м’яча, допоки його можна було розрізняти у темряві.

Окрім узвичаєного футболу, у який здебільшого гасали поперек поля, позначаючи навмання визначені за розміром «ворота» портфелями чи якимись речами з одягу (якщо грали з воротарями, то робили їх ширшими, якщо без, – то вузенькими, десь із метр завширшки), катали часом м’яча «на одні ворота» – це коли хтось один ставав воротарем, а решта розподілялась на дві команди і прагнула йому забити гол, по черзі стаючи біля тих же воріт то нападниками, то захисниками, якщо м’ячем володів суперник.

А ще – популярною була гра в «п’ятнадцятки» (принаймні між собою ми її називали саме так). Дві команди «2х2» чи «3х3», «4х4» почергово пробивали пенальті. Притому місце у воротах обіймала вся команда. Якщо у рамку залітав прямий гол, це давало команді 5 очок, якщо від рук оборонців воріт – 10. Найцікавіше було, коли хтось із воротарів відбивав м’яча. Тоді починався майже футбол. Ті, хто пробивав одинадцятиметровий, прагнули все ж забити м’яч у ворота вже з гри. У такому разі їхній очковий доробок збільшувався на 15 очок (звідси, власне, й назва цієї забави). Команда, що оборонялась, намагалась забрати шкіряного до своїх рук і там зафіксувати. У такому разі сторони мінялися ролями. Так само вели суперники затяту боротьбу, й коли м’яч влучав у штангу чи поперечину, але в цьому випадку забитий гол вимірювався у 25 очок. Попередньо команди домовлялися, до якої кількості набраних очок грати – до 50, 100 чи й більше.

Удвох-трьох іноді змагалися в жонглюванні м'яча, щоб набити певну суму: 100 чи більше.

Зазвичай грали на спортивний інтерес, але подеколи ті, хто програв, отримували доволі принизливі покарання: ставали рачки і діставали від переможців удари м'ячем по сідницях, або ж змушені були, рачкуючи, котити м'яча носом на певну відстань.

Стрілецький тир, споруджений в північній частині стадіону, свого часу був розмальований зображеннями представників різних видів спорту, слугуючи на сучасний манер такою собі фотозоною.

Згодом дітлахи та й старші за віком уподобали собі для гри гандбольний майданчик, який обладнали у 1968-му, коли в спортшколі відкрилась секція гандболу. І, слід сказати, радомишльські аматори ручного м’яча сягнули певних успіхів. Завдяки їм дістали можливість грати у «малий» футбол і його прихильники. Власне, міні-футбол, що згодом поширився, формувався на окремий футбольний ігровий вид здебільшого на таких майданчиках.

Футбол на гандбольному майданчику.

Певний час біля гандбольного поля було встановлено дерев’яний щит за розмірами футбольних воріт. Завдяки йому можна було тренувати силу та влучність ударів самотужки, чекаючи поки підтягнуться друзі вже для двосторонньої гри. 

Одначе, особливо дітлахів до стадіону не допускали. Тамтешній сторож Ананійович дбайливо оберігав футбольне поле, позаяк карний майданчик на ньому й так майже не заростав травою, бо ж і дітвора товклась переважно саме біля воріт у штрафних. Відтак вхідну браму на стадіон подеколи замикали, тож дістатися туди було нелегко, тим більше з огляду на ймовірний нагляд охоронника. До слова, траплялися періоди, коли на матчі першості області вхід на стадіон ставав платним. А з двох боків обабіч головного входу спорудили два будиночки, один з них нібито для каси. Хоча квитки, здебільшого продавалися просто з рук, а закутки слугували як підсобки для різного інвентаря. Слід зазначити, що на окремі принципові поєдинки стадіон бував заповненим ущерть. Проте малечу пропускали на футбол безкоштовно. Підлітки ж прослизали туди через сусідні обійстя Самоплавських чи Камишевих, які граничили з «західною» трибуною, або ж – перелізали через огорожу. Вона, до речі була в 1960-ті «замаскованою», бо майданчик ліворуч від входу щільно засадили деревцями.

Позаяк шукали можливості використати для улюбленої гри будь-які придатні галявинки. На шкільних перервах чи опісля уроків залюбки ганяли м’яча з однокласниками по школі №6, що сусідувала з парком, у павільйоні «тьоті Груні», або ж на невеличкому майданчику перед танцмайданчиком, де з обох боків стояли одна навпроти іншої дві однакові лави, що слугували воротами (притому голом вважалося, коли м’яч залітав саме попід лаву). 

Шкільні розваги у «тьоті-Груніному» павільйоні.

Облюбували невеличкий футбольний майданчик й на подвір’ї біля багатоквартирного будинку №1 по вулиці Шевченка (тепер він під номером 3) тамтешні хлопчаки, до яких і я мав честь належати. Нас тут було немало: зі мною два мої старші брати – Валерій і Леонід, також Анатолій та Олег Грищенки, у сусідньому будинку, що виходив теж у «наш» двір, мешкав Сашко Кордель. Часом приєднувалися до нас Віктор Самоплавський та Валера Максименко, що жили, можна сказати, через дорогу, і навіть дехто подалі – Боря Шльомін, Гриць Шкідченко, Толик Камишев, Олександр Бурба, Петро Лисогор. Згодом підросли Микола Перетикін, брати Ковальчуки – Віктор та Сергій, Сашко Корнійчук, Сергій Разорін, Сергій Льода.

Довкола майданчика з двох боків росли дерева, віддалені одне від одного на зо три метри – тоді це ще були молоденькі стрункі клени зі стовбурами діаметром у 10-15 см. З боку вулиці межею слугував паркан, що тримався на стовпчиках, вкопаних так само через метрів три. Отож, штангами одних воріт слугували два середні дерева, а інших – два парканних стовпчики з протилежної сторони.

Ігровий простір, звісно, невеличкий, особливо не розженешся. Та й бувало, що м’яч залітав на сусіднє обійстя чи в город – це у кращому випадку. Бо іноді «влучний» удар супроводжувався дзвоном розбитого вікна.

Команда нашого двору: Леонід Молодико, Борис Шльомін, Петро Лисогор, Володимир Молодико. Праворуч – тенісний стіл.

Втім вправлялися тут не тільки у футбол. Дівчача община приєднувалась, щоби пограти в колі у волейбол чи інші поширені тоді розваги. Пригадується зокрема гра у «вибивного», коли два гравці з обох боків ігрової зони з силою жбурляли м’яча по черзі один одному, прагнучи влучити ним в інших учасників гри, що розміщувалися між «кидалами» і прагнули увернутися від кидка, бо той, у кого потрапляв м’яч, вибував з гри. І так – до останнього.

Користувалась популярністю гра в «кльока». Що означало це слово й зараз не розумію, але гралося в нього із задоволенням. Між тим, в інших місцях така розвага була відомою за назвами «пекар», «банки», тощо.

Неодмінним атрибутом цієї гри була палиця для кожного учасника, найоптимальніше – завдовжки в метр чи трохи більше. Черговість ходів і початкового ведучого визначали підкидаючи якнайдалі ногою палицю. Одним кінцем її ставили на носок, а інший притримували рукою. Той, чия палиця падала найближче, ставав «на кльока». До його обов’язків входило стерегти поставлені у визначеному місці одна на одну дві-три бляшанки, щоби їх не збив ніхто з учасників. Та то вже у розпал гри.

А спочатку інші гравці почергово кидали палиці, намагаючись ними влучити в банки. Якщо хтось влучав, ті, хто встиг кинути, чимдуж бігли забирати свої палиці. Треба було встигнути, поки «кльоковий» не встановить знову банки на місце. Тоді він міг торкатися своєю палицею будь-кого з гравців, який ставав наступним «чатовим». Однак за умови, що сам ведучий зіб’є банки, бо міг це зробити й хтось із гравців, «виручаючи» товариша.

Кидали палиці з трьох ліній, що через 1-2 метри наближались до «кльока». Найближча з ліній слугувала межею, за яку «кльоковий» не міг заходити. А з лінії на лінію переходили гравці, що влучали у банки.

Грали також у «цурки-палки». У цій грі також головним інструментом була палиця, але нею підбивали невеличку «цурку», щоб залетіла вона якнайдалі. А потім її треба було принести назад, примовлючи притому в один придих «цурки-палки на кувалки на кулі-і-і……» Якщо зробив новий вдих – програв. Подеколи вправні гравці забивали «цурку» ледь не на дорогу.

Прилаштувавши на дереві такий собі щиток з баскетбольним кільцем, вправлялися у «мінус п'ять» (коли влучав у кільце з будь-якого місця, суперник мав такий кидок повторити), «паспорта» та ін.

Були у нас й узвичаєні повсюдно «жмурки-хованки», «квач» та їм подібні розваги.

 

Але на першому місці, звісно, був футбол. Переймали його тонкощі насамперед зі стадіону, де намагалися не пропустити жодного матчу місцевих команд. Телевізійні трансляції у ту пору, ясна річ, теж були. Але не було телевізорів.

У нашому дворі, пригадується, перший телик з’явився у 1965-му в Яковенків. Саме там випала нагода побачити вперше матчі київського «Динамо», що відтоді назавжди стало улюбленою командою.

Здається, тоді ж обзавелися телевізором Разоріни. Вони в’їхали в сусідній триквартирний будиночок, що вважався «військовим», бо там спочатку діставали житло службовці місцевої військової частини. Відразу після новосілля затіяли господарі доладній ремонт, тож «переселилися» з квартири з усіма пожитками у зведений на подвір’ї величезний військовий намет. Там встановили й телевізор. Тож вечорами, коли його вмикали, на «вогник» сходилися зі своїми стільчиками майже всі сусіди.

У 1966-му дивилися трансляції Чемпіонату Світу вже у Самоплавських. А на осінь того року загорівся «блакитний екран» і в нашій родині. Закарбувалося в пам’яті, що першою побаченою на ньому футбольною трансляцією став незабутній тогорічний фінал Кубка СРСР, у якому динамівці Києва взяли гору над московським «Торпедо» 2:0, поклавши в кубок золоті медалі першості. Відтоді не полишали без уваги жоден технічний чи тактичний маневр тодішніх «зірок».

Втім було кого брати за взірець і в Радомишлі. Для юних футболістів нашого двору прикладом для наслідування слугував насамперед сусід Володимир Зарудний, що працював на машинобудівному заводі і був основним гравцем заводської команди. Звичайно, усім дворовим футбольним загалом ми вболівали за нього під час офіційних матчів на стадіоні.

Він у свою чергу теж, спостерігаючи за нашими поєдинками на дворовому майданчику, підтримував, давав поради, підказки, іноді у запалі й сам долучався до гри. Якось «дядь Вова» так приклався до м’яча, що той, влучивши у штахету, з легкістю переламав її навпіл. Пригадую, присоромив його тоді наш такий собі «домоуправ» Борис Васильович Лук’янов: мовляв, хай там собі діти бавляться м’ячем, а ти ж уже дорослий чоловік… Зарудний штахету, звісно, полагодив, а з нами все ж подекуди теж жартома бавився. Коли не було Лук’янова. Проте міць свого удару на штахетах більше не перевіряв.

Удар у нього справді був дуже потужним. Бо що там штахета – одного разу під час матчу на стадіоні від гарматного пострілу Володимира Зарудного навіть зламалась штанга (була вона, схоже, не першої свіжості). Її довелося тимчасово стулити, аби дограти поєдинок.

На жаль, він зарано пішов з життя внаслідок трагічного випадку. У 1974-му під час відпочинку з родиною в лісі Володимир вирішив зірвати дітям гарні шишки, що росли на верхівці ялини. Коли дістався до них, дерево зламалося. Чоловік упав з чималої висоти і зазнав травм, що виявилися смертельними. Йшов йому на ту пору лише 37-й рік…

Його діти Сергій та Олег до футболу були байдужими. Але так трапляється доволі часто.

Якщо той же Анатолій Грищенко, що як футболіст мав прізвисько «Мюллер» за прикладом знаного тогочасного бомбардира збірної Німеччини, скажімо, жив футболом, то його молодший брат Олег особливого інтересу до цієї гри не виявляв. Зате залюбки вправлявся в «кльока» чи «цурку». А крім того полюбляв «екстремальні» забави з порохом (тоді його нескладно було обміняти у відчайдух, що видобували «горючку» зі знайдених у полі чи лісі патронів та їм подібного), або ж із замінників – плівки, поламаних тенісних шариків – у вигляді «ракет», «димовушок» та іншого, майстрував різноманітні самопали.

Слід сказати, що будинкоуправління на наше прохання спорудило у нас на подвір’ї стіл для гри в теніс. І це також слугувало принадою для довколишніх ровесників. 

Тенісний стіл спорудили замість оцього «грибка», що зламався, коли його ніжка з часом підгнила. На світлині – Алла Камишева, Римма Радовільська, Леонід Молодико. 

Відтак почали влаштовувати дворові та навіть «відкриті» турніри.

У футбол грали «сам на сам» на майданчику «на малі» ворота. Їх позначали з метр завширшки. Запам’яталося, що першим чемпіоном став «Мюллер». Йому навіть вручили спеціально виготовлений приз – зроблений з фанери футболіст. Толя, між тим, сам його й змайстрував, бо працював на меблевій фабриці. 

З чемпіоном двору Анатолієм Грищенком біля нашого будинку.

У зимову пору пробували ладнати ковзанку, але це не надто виходило, бо носити воду доводилося відрами з-під крану на протилежному боці вулиці. Та й потреба у цьому скоро відпала, позаяк загальноміський каток почали заливати на стадіоні. 

Подеколи влаштовували турніри з настільного футболу – продавалась колись така популярна і знову таки дефіцитна дитяча гра, де жорстко закріплені на «полі» за схемою 1-2-3-5 металеві фігурки гравців з двох команд управлялися важелем на тросику з пружиною, якими відтягувалась для удару нога «футболіста». Рухався від штанги до штанги півколом воротар. А м’ячем слугував невеличкий, діаметром з п’ять міліметрів, металевий шарик.

У справжній грі, слід зазначити, м’ячами теж особливо не перебирали. Грали тими, що були під руками – гумовими будь яких розмірів, шкіряними. З останніх найпоширенішими тоді були м’ячі з шнурованою покришкою, в яку вставлялась гумова камера із соском для накачування. Шнурівка виготовлялася з шкіри-сириці, і часом відчутно припікала, коли м’яч приймався головою. Неприємними на дотик для воротарів були гумові м’ячі, адже захищали ворота, ловлячи їх, зазвичай без рукавичок.

Часом не оминав увагою наші дворові баталії й мій сусід по коридору Михайло Радовільський. Був він палким уболівальником, не пропускав жодного матчу на стадіоні та по телевізору, часом вирушав на матчі й до Києва. Таке практикували в ту пору в багатьох колективах, влаштовуючи гуртові поїздки на матчі київського «Динамо». Саме з Михайлом Мойсійовичем в десятирічному віці мені випала щаслива нагода вперше побувати на футболі в столиці. У тому поєдинку влітку 1967 року динамівці зіграли внічию з московським «Торпедо» 0:0. Попри нульовий рахунок гра було емоційною, насиченою гострими моментами і жваво підтримувалась уболівальницьким загалом, до яких з приємністю долучився і я. Сусід працював тоді на меблевій фабриці, де й організували поїдку. Їхали, до речі, у відкритому кузові вантажівки. На зворотньому шляху вже у сутінках і вечірній прохолоді дядя Міша, пригадується, обгорнув мене плащ-палаткою, щоби не замерз.

Про те, що він і сам був футболістом, я дізнався вже згодом, коли прочитав про це в одній з радомишльських повоєнних газет – у 1950-му М.Радовільський грав у захисті за збірну Радомишля.

Якось потрапила до нас книжка «Тройка без тройки». Звідки й від кого, вже не пригадаю, скоріше за все, десь виміняли. Щось на щось у когось розміняти – було ще однією поширеною пристрастю тогочасних підлітків. Так от, повість, що дала назву цій книжечці, розповідала про захоплення футболом хлопчаків з одного двору, про становлення та перемоги їхньої дворової команди. Та особливе захоплення викликав додаток, що його вочевидь написав один із співавторів книги Михайло Товаровський, до речі, перший тренер київського «Динамо». У доповненні до повісті містилися гарно проілюстровані уроки футболу: технічні, тактичні, організаційні тощо. Тож захоплено вивчали поради й настанови, всякчас прагнули їм наслідувати на футбольному полі. 

І коли у 1967 році в Радомишлі започаткувалися дитячі футбольні змагання на призи клубу «Шкіряний м’яч», саме навколо нашого двору згуртувалась команда, що впродовж ряду років представляла вулицю Міськради.

Врешті загалом наш двір, враховуючи двох старших наставників, дав шістьох футболістів, що, хоча й виступали на місцевому аматорському рівні, одначе, сприяли розвиткові й поширенню на Радомишльщині «гри мільйонів». І ми, звичайно, були тут не єдиними такими і не унікальними. Адже так само прилучалися до футболу наші ровесники в інших куточках міста – на Звіринці, Рудні, Черчі, в селах (іноді, до речі, сідали на велосипеди та їхали зіграти матч з хлопчаками сусідніх сіл – Верлока, Лутівки, Глухова, з якими домовлялися про гру на котромусь «дорослому» матчі).

Якраз із таких ось дворових чи сільських команд починався шлях до вершин багатьох футбольних зірок. А проблеми з браком вправних виконавців, що їх повсякчас відчуває сучасний український футбол, багато хто з фахівців пов’язує з тим, що таке явище, як дворовий футбол залишилося, на жаль, у минулому.