Першопроходці радомишльського футболу

 

Хто були найперші радомишляни, які почали давати копняка м’ячеві чи тому, що ним слугувало, історія, на жаль, поки що замовчує. Можна лишень припустити, що ними могли бути місцеві гімназисти, школярі чи студенти, які приїздили додому на канікули з губернських міст, куди футбольна гра дісталась раніше.

Проте інформація про перші футбольні матчі, проведені в Радомишлі у квітні 1921 року, відома. Розкриває її книга В.Фісуна і Р.Майстренка «Радомисль 1919-1923: життя на межі смерті», що побачила світ у 2019-му. У цьому виданні подано тогочасну панораму міського життя за сторінками газет, які тоді виходили у повітовому місті.

Однією з них була «Трудовая звезда», що її видавав політвідділ 41-ї стрілецької бригади Червоної армії, дислокованої в Радомислі в 1921-му.

Це російське більшовицьке з’єднання, що формувалося й дістало бойовий вишкіл на Уральсько-Сибірських теренах, згодом було кинуте на Україну, де передусім впроваджувало масовий терор і продрозкладку. Перед осіданням в Радомислі воно пройшло переможним окупаційним маршем українським півднем, затим тіснило україно-польські об’єднані військові сили на захід.

Притому, як писала газета, каральні акції поєднувалися з футбольними розвагами, що їх червоні вояки, команда яких іменувалась як «Пролетарская правда», влаштували в окупованих ними містах – Одесі, Львові, Станіславі, зіграли навіть з краківськими футболістами.

Осівши в Радомислі, заходилися червоноармійці піднімати й місцевий футбол. 1 березня 1921 р. в газеті було опубліковано заклик до бригадних та місцевих любителів футболу об’єднатися в гурток при гарнізонному клубі, бо «м’ячі, що залежалися, вже чекають ударів». Подібні оголошення були розклеєні й по місту.

І вже 10 квітня в Радомислі відбувся футбольний матч, у якому команда гарклубу «Пролетарская правда» зійшлась у двобої з місцевими футболістами, що об’єдналися у спортивному клубі «Всеобуч».

Футбольний матч вийшов гарячим, повідомлялося в газеті, «привернувши увагу доволі чималої публіки. Проте правильному перебігу гри заважали сильний вітер, а також необладнаний майданчик. Перший тайм з рахунком 1:0 на користь команди гарклубу проходив більш жваво, бо гра перекидалась від одних воріт до інших і трималась більше в середині поля.

Другий тайм (після зміни ворітьми) команді гарклубу випало вже грати за вітром, тобто дістати сприяння, яке в першому таймі мала місцева команда, що програла з мінімальним результатом. І тільки у другому таймі визначилась сила команди гарклубу, що зуміла закріпити рахунок 5:0 на свою користь. Таким чином, загальний рахунок 6:0 на користь команди гарклубу. Реферував тов. Марський, керував грою добре і бездоганно.

Слід відзначити, що в одній і в іншій командах спостерігалась незіграність, без чого завжди гра виглядає не дружною і не колективною, а якоюсь одиночною і роздрібненою».

Звіт про матч в газету зробив інструктор футбольного спортклубу Казачков, зазначивши, що старання гравців, виявлені у грі, сприятимуть закладанню міцного фундаменту початку культивування футболу в Радомислі, і що невдовзі тут на більш обладнаному для гри майданчику за величезної кількості глядачів проходитимуть видовищні і сильні по грі футбольні змагання.

З майданчиком, утім, довелося зачекати. Бо і ця перша, і наступні поєдинки між цими командами (а вони проходили ще 17 квітня, 1, 8 і 15 травня), відбувалися на полі, сяк-так обладнаному на вулиці Бульварній (нині Шевченка) навпроти тодішнього міського училища – донедавна земського. В газеті його іменують «колишнього Сокольвака», вказуючи на прізвище директора закладу, репресованого «червоними» за його українську позицію і впровадження української мови навчання. Власне, російською, звісно, видавалась і газета червоного війська, хоча, починаючи з 1917 року, в Радомислі вже виходили україномовні видання.

*     *     *

В наступні голодні роки, що проходили на тлі посилення політики військового комунізму, продрозкладок, закручування гайок, експропріацій та вилучення цінностей, новій владі, схоже, було особливо не до футболу. Та й футбольна червона бригада змінила свою дислокацію. Хоча цю гру радомишляни таки засвоїли.

В книжці «Історія Малина» тамтешніх краєзнавців В.Тимошенка і В.Студінського зазначається, що у 1924-1925 роках в Малині організувалися перші футбольні команди, які зокрема проводили товариські матчі з футболістами Радомишля.

Тогочасне футбольне поле, що зазвичай іменувалося стадіоном, вже облаштували на лузі понад Микою у місцині, де нині розташований міський водозабор. Назву Стадіонної дістала й забудована поруч вулиця (згодом, вже у 1950-х, її перейменували на Герцена).

У 1931 році із закладанням на теперішньому місці міського «парку культури та відпочинку» відвели біля нього й місце для нового стадіону.

Саме тут 15 вересня 1935 року відбувся пам’ятний поєдинок радомишльських футболістів із суперниками з Баранівки, якому присвятила окремий репортаж тодішня райгазета «Боротьба за соціалізм». Як зазначав оглядач видання О.Шклярук, ініціатива від початку і до кінця гри була в руках гостей. Баранівська команда з перших хвилин повела шалені атаки на ворота радомишлян, і запропонований високий темп не зменшувався впродовж усього матчу. Футболісти Баранівки продемонстрували гарну техніку гри, спасованість, цікаві комбінації, вміння використовувати під час атак слабкі місця суперника.

Матч завершився прекрасною перемогою гостей з рахунком 4:0. Аналізуючи причини розгромного рахунку, вказувалося, що радомишляни напевне самозаспокоїлися після виграних поєдинків у команд Коростишева, Макарова та Малина, бо перед двобоєм з Баранівкою серйозно не тренувалися. До того ж напередодні матчу капітан радомишльської команди Юсім (він працював райінструктором з фізкультури), прагнучи посилити склад, увів до нього футболістів з місцевого артполку, але це дало зворотній ефект, адже новачки через незіграність випадали з гри.

Провалив поєдинок передній бек (центральний оборонець) радомишлян. Інертними виглядали нападники. Не почувалося організуючої ролі хавбеків (напівоборонців).

Як потрібно відповідально тренуватися та грати, показали баранівчани. Відтак, робився висновок у газеті, радомишльським футболістам слід відпрацьовувати на тренуваннях не лише удари по воротах, а й технічні вправи з м’ячем, комбінаційні елементи, загартовувати фізичну силу та бігову витривалість. 

Заради справедливості слід зазначити, що баранівська команда на ту пору була однією з кращих не лише на Житомирщині, а й на українських теренах. Адже наступного року вона в числі 94 провідних футбольних колективів Союзу взяла участь у першому розіграші Кубка СРСР з футболу, щоправда, без особливого успіху, бо у першому ж матчі з нищівним рахунком 10:0 поступилась суперникам з дніпропетровської «Сталі» – попередниці знаного сучасного «Дніпра».

Судячи з наведеного переліку суперників радомишлян, йдеться, вірогідно, про поєдинки обласного рівня, бо на ту пору і Радомишль, і Малин, і Баранівка, і, звісно, Макарів адміністративно входили до складу Київської області. Втім, подробиці і масштаби того суперництва тимчасом ще чекають своїх досліджень.

*     *     *

А от інформація про участь радомишльських команд у повоєнних першостях вже Житомирської області достатньо відома. Літопис обласних турнірів докладно подано у випущеній 2018 року книжці «Житомирщина футбольна. 1945-2017» (автори В.Казидуб, О.Северинчук).

Позаяк перший «міжміський» повоєнний матч у Радомишлі, зіграний у липні 1947 року, був товариським. Радомишляни приймали суперників з Коростишева. Поєдинок завершився бойовою нічиєю 2:2.

Через рік 20 червня їхній дружній матч у Радомишлі приніс перемогу господарям 2:1, а затим команди зустрілися вже на офіційному рівні в чемпіонаті області, змагаючись у Другій (нижчій за класом) групі. В Коростишеві радомишльські футболісти взяли гору 2:1, а у домашній грі перемогли з рахунком З:1. Проте за підсумками турніру команда Радомишля у своїй зоні, змагаючись з чотирма суперниками, посіла лише третє місце. Вочевидь цей виступ було визнано не надто вдалим, бо наступного разу в першості області радомишляни виступили аж через чотири роки.

Втім давалося взнаки й тогочасне матеріальне зубожіння. Навіть вкрай примітивну форму футболісти роздобували й придбавали власними силами. М’яч спортінструктор оберігав як зіницю ока і видавав лише на гру, бо і його часом купував за свої кревні. Тренувалися ж латаним-перелатаним. Проблему становили виїзди на гру, які потребували транспорту, втім, ця вада була притаманною і для наступних благополучніших років.

1948-й водночас засвідчив зростання популярності футболу та поширення його районної географії. Зокрема футбольну команду було створено на Білокриницькому склозаводі. Її поєдинки з радомишлянами стали відтоді постійними, складаючись попервах на користь останніх, як і дебютний, що відбувся в селищі 25 липня і приніс перемогу гостям 2:0.

Наступного року кілька сільських команд долучилося до участі в першій районній колгоспній спартакіаді, що пройшла 10 липня в міському парку.

А під завісу тогорічного літа на впорядкованому міському стадіоні провели традиційні товариські матчі радомишльські та білокриницькі футболісти (радомишляни знову виявилися значно вправнішими – 6:0).

Започаткувалась тоді й традиція футбольних поєдинків між шкільними командами. Юнаки зі школи №2 перемогли ровесників з першої десятирічки 3:2.

Проводилися також поєдинки міської команди з футболістами військової частини, що дислокувалась у місті, щоправда, вони не надто афішувалися в місцевій газеті, оскільки вказувати приналежність гравців до військового відомства забороняла цензура, бо ж можна було ненароком у такий спосіб розкрити «військову таємницю». Тож подеколи їх маскували під назвами «Збірна міста», «Зірка» чи «Факел».

Матч радомишльського «Більшовика» та «Спартака» з Білої Криниці (5:2), що відбувся 1 травня, відкрив у райцентрі спортивний сезон 1950 року. А за два тижні по тому радомишляни зіграли внічию 3:3 у Малині з місцевою командою. І це був досить вагомий результат, адже малинська «Червона зірка» на ту пору вже доволі впевнено освоїлась у когорті кращих команд області.

Уболівальники й місцева преса серед кращих тогочасних радомишльських футболістів називали воротаря Григорія Ніцкевича, захисників Бориса Хруленка й Михайла Радовільського, центра нападу Володимира Бурбу.

Через рік малинці довели свій вищий рівень і взяли переконливий реванш з рахунком 7:1 під час матчевої зустрічі легкоатлетів та футболістів сусідніх міст, що проходила в Радомишлі 27 травня.

А от у розіграші кубка області 1951 року радомишляни на початковій його стадії сотворили справжню сенсацію, перемігши в Коростишеві місцевий «Шахтар» з рахунком 1:0. До речі, того року коростишівці посіли в чемпіонаті області третє місце.

Радомишльська команда представляла тодішнє спортивне товариство «Іскра», що об’єднувало працівників металообробних підприємств. Але цей її успіх продовження не мав.

Хоча у 1952 р. радомишльські футболісти знову спробували сили в обласному чемпіонаті. З-поміж десяти учасників першості «Іскра» з Радомишля посіла восьме місце і знову залишила турнір.

З утворенням у 1950 році спортивного товариства «Колгоспник» (з 1968-го – «Колос») активізувався спортивний і зокрема футбольний рух на селі. Тож організувалися футбольні команди у Борщеві, Вишевичах, Великій Рачі, Леніному, Потіївці, Чайківці, інших селах. Передусім футбол культивувався там, де подбали про спорудження стадіонів чи футбольних майданчиків. Відтак набирали популярності поєдинки між собою сільських команд, які, щоправда не мали системного характеру.

Недарма, скажімо, дебютні домашні матчі потіївчан на міжрайонному рівні з командами Радомишля та Житомирського Будинку офіцерів зі Скоморохів викликали шквал нищівної критики з боку місцевих уболівальників, позаяк господарі програли з рахунками відповідно 0:13 та 1:12. Між тим, армійська команда в ті роки вважалась однією з найсильніших в області, саме в ній невдовзі дебютував уславлений у майбутньому воротар Віктор Банніков.

Футбольну команду утворив і радомишльський колгосп. У 1953-му в День фізкультурника вона приймала суперників із села Любовичі Малинського району і здобула переконливу перемогу 5:2.

У 1954 році футбольні турніри стали складовою районної спартакіади школярів і набули офіційного статусу. Першим переможцем стала тут команда Білої Криниці, у 1956 і 1957-му – двічі тріумфували футболісти міської школи №1, а другими ставали вишевичани.

У 1955 році вперше проводилась Всесоюзна спартакіада сільських фізкультурників, починаючи з низинного рівня. 21 серпня в Радомишлі провели спартакіаду сільської молоді, присвячену 5-річчю ДССТ «Колгоспник», до програми якої увійшов футбольний турнір. У ньому жвавий інтерес уболівальників викликали футбольні поєдинки команд міських шкіл – першої, другої та шостої. Привертали зокрема до себе увагу вправними діями технічні та непоступливі Віктор Андрієвський, Григорій Власенко, Валентин та Анатолій Гвозді, Віктор Кєров, Володимир Пивоваренко, Валентин Рогов, Анатолій Чистяков. Складена на їх основі футбольна команда колгоспників району посіла друге місце на обласній спартакіаді. По тому В.Андрієвського і Г.Власенка залучили до складу збірної Житомирщини, що відстоювала честь області в республіканському спартакіадному футбольному турнірі, який проходив у Вінниці. Втім всі перелічені гравці з роками увійшли до місцевої футбольної когорти і навіть дещо ширшої.

Разом з тим у тогочасних газетних публікаціях часто-густо піддавались критиці організація матчів, непідготовленість до них майданчиків тощо. Навіть на стадіоні Радомишля ігри часом проводились без сіток на воротах. У червні 1956-го під час призначеного матчу спартакіади школярів його учасники не дочекалися судді, призначеного спорткомітетом. Добре, що йому знайшли заміну.

У 1957 році зафіксовано зокрема проведення товариських поєдинків між командами сіл-сусідів: Вишевичі – Веприн 10:0, Кочерів –Леніне 0:4, Юрівка – Кичкирі 2:5.

Перший справжній успіх до радомишльських аматорів шкіряного м’яча прийшов у 1958-му. Команда Радомишльської РТС (ремонтно-тракторної станції) стала переможницею обласної футбольної першості, що проводилась під егідою ДССТ «Колгоспник», і виборола право взяти участь у республіканських змаганнях. Кістяк того колективу становили О.Кузьменко, В.Поляков, С.Кукушкін, А.Кунда, В.Зарудний, М.Павлов, В.Дейнеко, С.Майстренко, В.Янченко, В.Шарий, М.Бєліцький, В.Павловський, Ю.Бойко (дехто з них – на поданих нижче світлинах, зроблених у 1957-58 рр.). Проте до фінального турніру радомишляни не потрапили, не подолавши зонального відбору, що проходив у Тернопільській області. Туди, до речі, команда їздила у кузові відкритого вантажного автомобіля. Позаяк і в ту пору, і пізніше це було узвичаєним явищем для футболістів (та й не лише для них).

 

Тимчасом у чемпіонаті області за підсумками зонального турніру другої ліги радомишльська команда потрапила до фінальної групи.

Вдало стартували радомишляни і в розіграші кубка Житомирської області, перемігши у першому колі турніру суперників з Народичів 8:0. Проте на наступному етапі вибули з розіграшу.

Через рік ертеесівці свою звитягу повторили і навіть дещо перевершили. Спочатку в обласному зональному турнірі вони без проблем розібралися із суперниками з Брусилова (11:0) та Коростеня (8:0). У фіналі було подолано опір футболістів Чуднова. Переможно пройшла команда й республіканський відбір, що проводився у Могилеві-Подільському, де випередила суперників з Київської, Полтавської та Вінницької областей.

Фінальні змагання проходили в Береговому, що на Закарпатті. Хоча на ньому футболісти Радомишльської РТС позмагалися за олімпійським принципом «головне – участь», все ж набули нового досвіду.

Щоправда, його забракло в тогорічній першості серед команд ремонтно-тракторних станцій області. У півфіналі радомишляни поступилися сусідам з Малина, хоча перед тим упевнено обіграли суперників з Черняхова (5:3) та Червоноармійська (нині Пулини) – 7:0.

У творились тоді футбольні команди на машинобудівному заводі, на меблевій фабриці. Меблевики, представляючи товариство «Спартак» притому дебютували на обласному рівні і цілком вдало: у суперництві з одноклубниками Коростеня радомишляни перемогли 3:2. Переможно, щоправда, вже наступного року, машинобудівники завершили свою зустріч з командою Малинського лісотехнікуму.

Хоча 1960-й почався для футболістів Радомишля не надто успішно. Навесні «Колгоспник» двічі поступився в товариських зустрічах малинському «Папірнику» – 1:2 і 2:3. А потім у матчі на кубок області зазнав поразки на своєму полі від житомирського «Зеніта» 1:2. Позаяк кубкова поразка сприймалась не зовсім заслуженою, бо впродовж поєдинку радомишляни створили кілька слушних нагод для взяття воріт суперників, але змарнували їх зокрема В.Кєров та В.Андрієвський, що опинялися сам на сам з воротарем. Гості натомість у першому таймі двічі досягли успіху. По перерві господарі спромоглися лише на гол престижу (він був забитий з одинадцятиметрового штрафного удару).

1960 р. Момент матчу «Колгоспник» (Радомишль) – «Зеніт» (Житомир). 

У чемпіонаті області з футболу, змагаючись у другій групі, радомишльські футболісти стали переможцями турніру і здобули право наступного року підвищитись у класі.

А обласна футбольна першість, що проходила під егідою ДСТ «Колгоспник», принесла радомишлянам чергову звитягу. У зональних змаганнях радомишльська команда залишила за бортом змагань суперників з Брусилова, а затим виграла й фінальний обласний турнір. У республіканських змаганнях, проте, обмежилась виступом у зональному відборі, що проходив у Старокостянтинові на Хмельниччині.

1960 р. «Колгоспник» (Радомишль) – учасник зональних змагань у Старокостянтинові (справа – наліво): представник облради ДСТ «Колгоспник», В.Янченко, В.Черниш, В.Ястрембович, Ю.Лобас, В.Пивоваренко, С.Кукушкін, В.Бідюк, О.Мельниченко, Г.Власенко, В.Павловський. 

У 1961 році футбольний турнір за програмою районної спартакіади школярів знову виграла команда школи №1.

Цілком вдалим став дебют радомишльського «Колгоспника» у чемпіонаті області з футболу, що проводився серед 18 команд, розподілених на дві підгрупи. Після першого кола команда йшла на п’ятому місці у своїй підгрупі, а в підсумку стала четвертою.

З приєднанням Радомишльського району до Малинського (1962-1964 рр.) під час тодішньої адміністративно-територіальної реформи стали звичними товариські футбольні поєдинки між командами Малина та Радомишля. Хоча складалися вони вже переважно на користь малинчан. У 1962-му матч між сусідами відкривав футбольний сезон у Радомишлі і приніс перемогу гостям з рахунком 5:2. Невдовзі жереб звів їх у розіграші Кубка області. Гра проходила в Малині за переваги господарів, і це засвідчує рахунок на їхню користь – 3:0.

Чемпіонат області у 1962-му зібрав рекордну кількість команд – 31, що змагалися за вихід у фінальний турнір у чотирьох зонах. Радомишляни фінішували за крок від фіналу (до нього входили по чотири кращих колективи з кожної зони, пропустивши вперед такі знані в області колективи як «Електровимірювач» (Житомир), «Шкіряник» (Бердичів), команди Лугин та Мирополя.

З 1963-го року одним зі спортивних, у тому числі й футбольних центрів на Радомишльщині стало село Леніне (нині – Ставки), де колектив фізкультури очолив Рудольф Левін, що згодом очолював районний спорткомітет. Навесні там відбулося масове спортивне свято, до програми якого увійшов і футбол. У розіграному турнірі місцеві футболісти перемогли команду Заболотя 3:0 і радомишльську «Зірку» (військова частина) – 4:0.

Попри новий районний поділ сільські команди Радомишльщини зберегли свої традиційні багаторічні зв’язки і того року вперше спробували провести офіційний чемпіонат. Проте підсумки його, на жаль, невідомі, бо є лише поодинокі свідчення про окремі футбольні двобої у ньому (зокрема місцева преса повідомляла про поєдинок у Леніному між сільською командою та суперниками з радомишльської «Сільгосптехніки» – 6:2 на користь гостей).

Неофіційно звання найсильнішого в Радомишлі виявляли у своїх поєдинках й футболіста міста. З відомих результатів – «Сільгосптехніка» – «Машинобудівний завод» 2:1.

Машинобудівники, крім того, перемогли в товариському матчі футболістів білокриницького склозаводу 2:1. Відкрив рахунок у гри на її початку склозаводівець А.Кубицький, та по перерві радомишляни стараннями І.Коломаренка та Д.Довгаленка схилили шальки терезів на свою користь.

У змаганнях на першість ДСТ «Колгоспник» радомишляни тогоріч сягнули свого найбільшого успіху. Команда радомишльської «Сільгосптехніки» (колишнє РТС) вже за традицією перемогла в обласних змаганнях. У першій грі було здобуто переконливу перемогу (10:0) над «Дружбою» (Коростишівський район). До речі, п’ять голів у тому поєдинку забив Володимир Уницький. Затим в Олевську обіграли суперників з місцевої «Сільгосптехніки» – 5:3. У фінальній грі, що проходила в Попільні, радомишляни виявилися сильнішими за черняхівців 4:2.

Зональний турнір Всеукраїнської першості ЦР ДСТ «Колгоспник» проводився в Радомишлі. Конкуренцію господарям тут прагнули скласти міцні команди Чернігівської, Київської та Волинської областей. Однак перемогу в турнірі святкували господарі, здобувши путівку на фінальний турнір, що проходив у Феодосії (Крим). Примітно, що діставалась команда до місця змагань літаком. За підсумками фінальних поєдинків радомишльська «Сільгосптехніка» стала призером першості, посівши почесне третє місце. У складі цього футбольного колективу виступали практично ті ж гравці, що кількома роками раніше змагалися в Старокостянтинові. Безумовно, слід відзначити вагому підтримку команди багаторічним керівником підприємства Василем Вітінським.

 *     *     *

Більшість футболістів тієї пори (та й ранніших і пізніших теж) мали свої прізвиська, за якими вболівальники їх знали куди краще. Бо, скажімо, коли серед радомишльських гравців називався Володимир Пивоваренко, співрозмовник міг і не второпати, про кого саме йдеться, а от прізвисько «Пушка» ідентифікувало означеного гравця безпомилково. А нарекли так вправного півзахисника та оборонця через його потужний удар «як з пушки».

Братів Андрієвських прозивали за їхніми іменами. Старші були «Вітюня» та «Колюня», а от молодший – «Валькес». Можливо, тому що під «Валюнею» могли більше означати Валентина Янченка. Бо старші Андрієвські (відповідно захисник та півзахисник) грали стало, а от молодший був воротарем, до того ж здебільшого резервним.

Так само крайнього нападника Олексія Мельниченка знали і як «Лесіка», і як «Троячку». А ще він запам’ятався своїм колоритним зовнішнім футбольним виглядом: маючи довге волосся, щоб воно не розвіювалося й не заважало, на гру одягав на голову спеціальну шапочку-сіточку.

Іншого технічного форварда Григорія Власенка іменували «Балериною». Насамперед тому, що Григорій був знаним танцюристом, водночас танцювальний стиль він певною мірою переніс і на футбольне поле, сповна підтверджуючи й на ньому своє назвище.

Захисник Володимир Павловський мав прізвисько «Бембель», походження якого, проте, залишається загадкою. Його рідні припускають, що цим колоритним слівцем він нібито у своїх оповідках характеризував будь-який гармидер. А ще був затятим гумористом та хохмачем, оповідаючи курйозні історії, зокрема й футбольні. Згадував якось, що одного разу його партнер по команді не прийшов на гру, то, аби набрати повний склад з 11 гравців, «Бембель» умовив вийти на поле свого кума Івана Гарбаренка. Той до того футбол лише бачив, тож мав тільки приблизне уявлення як грати. Звичайно, пручався, але – уговорили. Павловський запевнив, що всякчас підказуватиме Іванові, що робити і як діяти. На ділі видовище вийшло на диво кумедним. Тим більше, що Гарбаренкові, який носив 46-й розмір взуття, змогли знайти лише одну бутсу, а на другу ногу прив’язали якогось пантика. Але – перемогли, начебто.

 

Світлини з родинного архіву Павловських.

Справжнім кумиром і водночас легендою для підлітків тих років був воротар Черниш. Спочатку думалося, що то теж прізвисько. Проте саме так його й звали – Володимир Черниш. Притому однаково сильно грав і у нападі, і в воротах. Його тезко Володимир Уницький розповідав, що, коли готувалися до Кримської першості України під егідою «Колгоспника», і командою опікувався відомий тренер Віктор Жилін, то міркував: куди ж його краще поставити. Тренував ту команду також Водоп’янов з Коростишева.

Ходив поголос, що вінницький «Локомотив», який грав у класі «Б» чемпіонату СРСР, наполегливо запрошував Черниша до себе, але – безрезультатно. Проте мав Володимир одну серйозну ваду, що згубила не один футбольний (і не тільки) талант, – надто заглядав у чарчину, притому що був сином райпрокурора.

Через неї швидко залишився поза футболом на відміну від решти товаришів по тій команді. Втім у 1972-му Черниш несподівано для багатьох вийшов на поле у матчі ветеранів. І кілька разів зірвав оплески вболівальників, у карколомних стрибках витягуючи з кутів м’ячі, які були з розряду тих, що не беруться.

Єдиним з того реєстру гравців-радомишлян, хто досяг професійного рівня в футболі, став Валентин Рогов (він жив біля автопарку, а закінчив школу №6): виступав у класі «Б» Всесоюзної першості за пензенський «Труд».

На ту пору на Радомишльщині вже зростало нове футбольне покоління, що прагнуло не лише продовжити, а й перевершити здобутки своїх попередників. Врешті, починаючи з 1965-го, коли відновився Радомишльський район, організаційно сформувалась чітка й стала система районних футбольних змагань і турнірів (чемпіонати, кубкові розіграші тощо), що з тими чи іншими видозмінами та доповненнями практично функціонує й донині.

 

Для підготовки публікації, окрім зазначених у ній джерел, використано матеріали місцевих газет («Соціалістична перемога», «Радянське село», «Прапор Жовтня», «Зоря Полісся»), дослідження Б.Шльоміна «З історії розвитку фізичної культури і спорту на Радомишльщині», спогади ветеранів.