Футбол нашого двору

 

У футбольному розумінні мені, можна сказати, пощастило провести дитячі та перші юнацькі роки поруч з міським стадіоном. Там мої ровесники з довколишніх вулиць, як мовиться, й днювали, й ночували, бо часто-густо ганяли м’яча, допоки його можна було розрізняти у темряві.

Окрім узвичаєного футболу, у який здебільшого гасали поперек поля, позначаючи навмання визначені за розміром «ворота» портфелями чи якимись речами з одягу (якщо грали з воротарями, то робили їх ширшими, якщо без, – то вузенькими, десь із метр завширшки), катали часом м’яча «на одні ворота» – це коли хтось один ставав воротарем, а решта розподілялась на дві команди і прагнула йому забити гол, по черзі стаючи біля тих же воріт то нападниками, то захисниками, якщо м’ячем володів суперник.

А ще – популярною була гра в «п’ятнадцятки» (принаймні між собою ми її називали саме так). Дві команди «2х2» чи «3х3», «4х4» почергово пробивали пенальті. Притому місце у воротах обіймала вся команда. Якщо у рамку залітав прямий гол, це давало команді 5 очок, якщо від рук оборонців воріт – 10. Найцікавіше було, коли хтось із воротарів відбивав м’яча. Тоді починався майже футбол. Ті, хто пробивав одинадцятиметровий, прагнули все ж забити м’яч у ворота вже з гри. У такому разі їхній очковий доробок збільшувався на 15 очок (звідси, власне, й назва цієї забави). Команда, що оборонялась, намагалась забрати шкіряного до своїх рук і там зафіксувати. У такому разі сторони мінялися ролями. Так само вели суперники затяту боротьбу, й коли м’яч влучав у штангу чи поперечину, але в цьому випадку забитий гол вимірювався у 25 очок. Попередньо команди домовлялися, до якої кількості набраних очок грати – до 50, 100 чи й більше.

Удвох-трьох іноді змагалися в жонглюванні м'яча, щоб набити певну суму: 100 чи більше.

Зазвичай грали на спортивний інтерес, але подеколи ті, хто програв, отримували доволі принизливі покарання: ставали рачки і діставали від переможців удари м'ячем по сідницях, або ж змушені були, рачкуючи, котити м'яча носом на певну відстань.

Стрілецький тир, споруджений в північній частині стадіону, свого часу був розмальований зображеннями представників різних видів спорту, слугуючи на сучасний манер такою собі фотозоною.

Згодом дітлахи та й старші за віком уподобали собі для гри гандбольний майданчик, який обладнали у 1968-му, коли в спортшколі відкрилась секція гандболу. І, слід сказати, радомишльські аматори ручного м’яча сягнули певних успіхів. Завдяки їм дістали можливість грати у «малий» футбол і його прихильники. Власне, міні-футбол, що згодом поширився, формувався на окремий футбольний ігровий вид здебільшого на таких майданчиках.

Футбол на гандбольному майданчику.

Певний час біля гандбольного поля було встановлено дерев’яний щит за розмірами футбольних воріт. Завдяки йому можна було тренувати силу та влучність ударів самотужки, чекаючи поки підтягнуться друзі вже для двосторонньої гри. 

Одначе, особливо дітлахів до стадіону не допускали. Тамтешній сторож Ананійович дбайливо оберігав футбольне поле, позаяк карний майданчик на ньому й так майже не заростав травою, бо ж і дітвора товклась переважно саме біля воріт у штрафних. Відтак вхідну браму на стадіон подеколи замикали, тож дістатися туди було нелегко, тим більше з огляду на ймовірний нагляд охоронника. До слова, траплялися періоди, коли на матчі першості області вхід на стадіон ставав платним. А з двох боків обабіч головного входу спорудили два будиночки, один з них нібито для каси. Хоча квитки, здебільшого продавалися просто з рук, а закутки слугували як підсобки для різного інвентаря. Слід зазначити, що на окремі принципові поєдинки стадіон бував заповненим ущерть. Проте малечу пропускали на футбол безкоштовно. Підлітки ж прослизали туди через сусідні обійстя Самоплавських чи Камишевих, які граничили з «західною» трибуною, або ж – перелізали через огорожу. Вона, до речі була в 1960-ті «замаскованою», бо майданчик ліворуч від входу щільно засадили деревцями.

Позаяк шукали можливості використати для улюбленої гри будь-які придатні галявинки. На шкільних перервах чи опісля уроків залюбки ганяли м’яча з однокласниками по школі №6, що сусідувала з парком, у павільйоні «тьоті Груні», або ж на невеличкому майданчику перед танцмайданчиком, де з обох боків стояли одна навпроти іншої дві однакові лави, що слугували воротами (притому голом вважалося, коли м’яч залітав саме попід лаву). 

Шкільні розваги у «тьоті-Груніному» павільйоні.

Облюбували невеличкий футбольний майданчик й на подвір’ї біля багатоквартирного будинку №1 по вулиці Шевченка (тепер він під номером 3) тамтешні хлопчаки, до яких і я мав честь належати. Нас тут було немало: зі мною два мої старші брати – Валерій і Леонід, також Анатолій та Олег Грищенки, у сусідньому будинку, що виходив теж у «наш» двір, мешкав Сашко Кордель. Часом приєднувалися до нас Віктор Самоплавський та Валера Максименко, що жили, можна сказати, через дорогу, і навіть дехто подалі – Боря Шльомін, Гриць Шкідченко, Толик Камишев, Олександр Бурба, Петро Лисогор. Згодом підросли Микола Перетикін, брати Ковальчуки – Віктор та Сергій, Сашко Корнійчук, Сергій Разорін, Сергій Льода.

Довкола майданчика з двох боків росли дерева, віддалені одне від одного на зо три метри – тоді це ще були молоденькі стрункі клени зі стовбурами діаметром у 10-15 см. З боку вулиці межею слугував паркан, що тримався на стовпчиках, вкопаних так само через метрів три. Отож, штангами одних воріт слугували два середні дерева, а інших – два парканних стовпчики з протилежної сторони.

Ігровий простір, звісно, невеличкий, особливо не розженешся. Та й бувало, що м’яч залітав на сусіднє обійстя чи в город – це у кращому випадку. Бо іноді «влучний» удар супроводжувався дзвоном розбитого вікна.

Команда нашого двору: Леонід Молодико, Борис Шльомін, Петро Лисогор, Володимир Молодико. Праворуч – тенісний стіл.

Втім вправлялися тут не тільки у футбол. Дівчача община приєднувалась, щоби пограти в колі у волейбол чи інші поширені тоді розваги. Пригадується зокрема гра у «вибивного», коли два гравці з обох боків ігрової зони з силою жбурляли м’яча по черзі один одному, прагнучи влучити ним в інших учасників гри, що розміщувалися між «кидалами» і прагнули увернутися від кидка, бо той, у кого потрапляв м’яч, вибував з гри. І так – до останнього.

Користувалась популярністю гра в «кльока». Що означало це слово й зараз не розумію, але гралося в нього із задоволенням. Між тим, в інших місцях така розвага була відомою за назвами «пекар», «банки», тощо.

Неодмінним атрибутом цієї гри була палиця для кожного учасника, найоптимальніше – завдовжки в метр чи трохи більше. Черговість ходів і початкового ведучого визначали підкидаючи якнайдалі ногою палицю. Одним кінцем її ставили на носок, а інший притримували рукою. Той, чия палиця падала найближче, ставав «на кльока». До його обов’язків входило стерегти поставлені у визначеному місці одна на одну дві-три бляшанки, щоби їх не збив ніхто з учасників. Та то вже у розпал гри.

А спочатку інші гравці почергово кидали палиці, намагаючись ними влучити в банки. Якщо хтось влучав, ті, хто встиг кинути, чимдуж бігли забирати свої палиці. Треба було встигнути, поки «кльоковий» не встановить знову банки на місце. Тоді він міг торкатися своєю палицею будь-кого з гравців, який ставав наступним «чатовим». Однак за умови, що сам ведучий зіб’є банки, бо міг це зробити й хтось із гравців, «виручаючи» товариша.

Кидали палиці з трьох ліній, що через 1-2 метри наближались до «кльока». Найближча з ліній слугувала межею, за яку «кльоковий» не міг заходити. А з лінії на лінію переходили гравці, що влучали у банки.

Грали також у «цурки-палки». У цій грі також головним інструментом була палиця, але нею підбивали невеличку «цурку», щоб залетіла вона якнайдалі. А потім її треба було принести назад, примовлючи притому в один придих «цурки-палки на кувалки на кулі-і-і……» Якщо зробив новий вдих – програв. Подеколи вправні гравці забивали «цурку» ледь не на дорогу.

Прилаштувавши на дереві такий собі щиток з баскетбольним кільцем, вправлялися у «мінус п'ять» (коли влучав у кільце з будь-якого місця, суперник мав такий кидок повторити), «паспорта» та ін.

Були у нас й узвичаєні повсюдно «жмурки-хованки», «квач» та їм подібні розваги.

 

Але на першому місці, звісно, був футбол. Переймали його тонкощі насамперед зі стадіону, де намагалися не пропустити жодного матчу місцевих команд. Телевізійні трансляції у ту пору, ясна річ, теж були. Але не було телевізорів.

У нашому дворі, пригадується, перший телик з’явився у 1965-му в Яковенків. Саме там випала нагода побачити вперше матчі київського «Динамо», що відтоді назавжди стало улюбленою командою.

Здається, тоді ж обзавелися телевізором Разоріни. Вони в’їхали в сусідній триквартирний будиночок, що вважався «військовим», бо там спочатку діставали житло службовці місцевої військової частини. Відразу після новосілля затіяли господарі доладній ремонт, тож «переселилися» з квартири з усіма пожитками у зведений на подвір’ї величезний військовий намет. Там встановили й телевізор. Тож вечорами, коли його вмикали, на «вогник» сходилися зі своїми стільчиками майже всі сусіди.

У 1966-му дивилися трансляції Чемпіонату Світу вже у Самоплавських. А на осінь того року загорівся «блакитний екран» і в нашій родині. Закарбувалося в пам’яті, що першою побаченою на ньому футбольною трансляцією став незабутній тогорічний фінал Кубка СРСР, у якому динамівці Києва взяли гору над московським «Торпедо» 2:0, поклавши в кубок золоті медалі першості. Відтоді не полишали без уваги жоден технічний чи тактичний маневр тодішніх «зірок».

Втім було кого брати за взірець і в Радомишлі. Для юних футболістів нашого двору прикладом для наслідування слугував насамперед сусід Володимир Зарудний, що працював на машинобудівному заводі і був основним гравцем заводської команди. Звичайно, усім дворовим футбольним загалом ми вболівали за нього під час офіційних матчів на стадіоні.

Він у свою чергу теж, спостерігаючи за нашими поєдинками на дворовому майданчику, підтримував, давав поради, підказки, іноді у запалі й сам долучався до гри. Якось «дядь Вова» так приклався до м’яча, що той, влучивши у штахету, з легкістю переламав її навпіл. Пригадую, присоромив його тоді наш такий собі «домоуправ» Борис Васильович Лук’янов: мовляв, хай там собі діти бавляться м’ячем, а ти ж уже дорослий чоловік… Зарудний штахету, звісно, полагодив, а з нами все ж подекуди теж жартома бавився. Коли не було Лук’янова. Проте міць свого удару на штахетах більше не перевіряв.

Удар у нього справді був дуже потужним. Бо що там штахета – одного разу під час матчу на стадіоні від гарматного пострілу Володимира Зарудного навіть зламалась штанга (була вона, схоже, не першої свіжості). Її довелося тимчасово стулити, аби дограти поєдинок.

На жаль, він зарано пішов з життя внаслідок трагічного випадку. У 1974-му під час відпочинку з родиною в лісі Володимир вирішив зірвати дітям гарні шишки, що росли на верхівці ялини. Коли дістався до них, дерево зламалося. Чоловік упав з чималої висоти і зазнав травм, що виявилися смертельними. Йшов йому на ту пору лише 37-й рік…

Його діти Сергій та Олег до футболу були байдужими. Але так трапляється доволі часто.

Якщо той же Анатолій Грищенко, що як футболіст мав прізвисько «Мюллер» за прикладом знаного тогочасного бомбардира збірної Німеччини, скажімо, жив футболом, то його молодший брат Олег особливого інтересу до цієї гри не виявляв. Зате залюбки вправлявся в «кльока» чи «цурку». А крім того полюбляв «екстремальні» забави з порохом (тоді його нескладно було обміняти у відчайдух, що видобували «горючку» зі знайдених у полі чи лісі патронів та їм подібного), або ж із замінників – плівки, поламаних тенісних шариків – у вигляді «ракет», «димовушок» та іншого, майстрував різноманітні самопали.

Слід сказати, що будинкоуправління на наше прохання спорудило у нас на подвір’ї стіл для гри в теніс. І це також слугувало принадою для довколишніх ровесників. 

Тенісний стіл спорудили замість оцього «грибка», що зламався, коли його ніжка з часом підгнила. На світлині – Алла Камишева, Римма Радовільська, Леонід Молодико. 

Відтак почали влаштовувати дворові та навіть «відкриті» турніри.

У футбол грали «сам на сам» на майданчику «на малі» ворота. Їх позначали з метр завширшки. Запам’яталося, що першим чемпіоном став «Мюллер». Йому навіть вручили спеціально виготовлений приз – зроблений з фанери футболіст. Толя, між тим, сам його й змайстрував, бо працював на меблевій фабриці. 

З чемпіоном двору Анатолієм Грищенком біля нашого будинку.

У зимову пору пробували ладнати ковзанку, але це не надто виходило, бо носити воду доводилося відрами з-під крану на протилежному боці вулиці. Та й потреба у цьому скоро відпала, позаяк загальноміський каток почали заливати на стадіоні. 

Подеколи влаштовували турніри з настільного футболу – продавалась колись така популярна і знову таки дефіцитна дитяча гра, де жорстко закріплені на «полі» за схемою 1-2-3-5 металеві фігурки гравців з двох команд управлялися важелем на тросику з пружиною, якими відтягувалась для удару нога «футболіста». Рухався від штанги до штанги півколом воротар. А м’ячем слугував невеличкий, діаметром з п’ять міліметрів, металевий шарик.

У справжній грі, слід зазначити, м’ячами теж особливо не перебирали. Грали тими, що були під руками – гумовими будь яких розмірів, шкіряними. З останніх найпоширенішими тоді були м’ячі з шнурованою покришкою, в яку вставлялась гумова камера із соском для накачування. Шнурівка виготовлялася з шкіри-сириці, і часом відчутно припікала, коли м’яч приймався головою. Неприємними на дотик для воротарів були гумові м’ячі, адже захищали ворота, ловлячи їх, зазвичай без рукавичок.

Часом не оминав увагою наші дворові баталії й мій сусід по коридору Михайло Радовільський. Був він палким уболівальником, не пропускав жодного матчу на стадіоні та по телевізору, часом вирушав на матчі й до Києва. Таке практикували в ту пору в багатьох колективах, влаштовуючи гуртові поїздки на матчі київського «Динамо». Саме з Михайлом Мойсійовичем в десятирічному віці мені випала щаслива нагода вперше побувати на футболі в столиці. У тому поєдинку влітку 1967 року динамівці зіграли внічию з московським «Торпедо» 0:0. Попри нульовий рахунок гра було емоційною, насиченою гострими моментами і жваво підтримувалась уболівальницьким загалом, до яких з приємністю долучився і я. Сусід працював тоді на меблевій фабриці, де й організували поїдку. Їхали, до речі, у відкритому кузові вантажівки. На зворотньому шляху вже у сутінках і вечірній прохолоді дядя Міша, пригадується, обгорнув мене плащ-палаткою, щоби не замерз.

Про те, що він і сам був футболістом, я дізнався вже згодом, коли прочитав про це в одній з радомишльських повоєнних газет – у 1950-му М.Радовільський грав у захисті за збірну Радомишля.

Якось потрапила до нас книжка «Тройка без тройки». Звідки й від кого, вже не пригадаю, скоріше за все, десь виміняли. Щось на щось у когось розміняти – було ще однією поширеною пристрастю тогочасних підлітків. Так от, повість, що дала назву цій книжечці, розповідала про захоплення футболом хлопчаків з одного двору, про становлення та перемоги їхньої дворової команди. Та особливе захоплення викликав додаток, що його вочевидь написав один із співавторів книги Михайло Товаровський, до речі, перший тренер київського «Динамо». У доповненні до повісті містилися гарно проілюстровані уроки футболу: технічні, тактичні, організаційні тощо. Тож захоплено вивчали поради й настанови, всякчас прагнули їм наслідувати на футбольному полі. 

І коли у 1967 році в Радомишлі започаткувалися дитячі футбольні змагання на призи клубу «Шкіряний м’яч», саме навколо нашого двору згуртувалась команда, що впродовж ряду років представляла вулицю Міськради.

Врешті загалом наш двір, враховуючи двох старших наставників, дав шістьох футболістів, що, хоча й виступали на місцевому аматорському рівні, одначе, сприяли розвиткові й поширенню на Радомишльщині «гри мільйонів». І ми, звичайно, були тут не єдиними такими і не унікальними. Адже так само прилучалися до футболу наші ровесники в інших куточках міста – на Звіринці, Рудні, Черчі, в селах (іноді, до речі, сідали на велосипеди та їхали зіграти матч з хлопчаками сусідніх сіл – Верлока, Лутівки, Глухова, з якими домовлялися про гру на котромусь «дорослому» матчі).

Якраз із таких ось дворових чи сільських команд починався шлях до вершин багатьох футбольних зірок. А проблеми з браком вправних виконавців, що їх повсякчас відчуває сучасний український футбол, багато хто з фахівців пов’язує з тим, що таке явище, як дворовий футбол залишилося, на жаль, у минулому.